СІМЕЙСТВО АВСТРАЛІЙСЬКІ БАНДИКУТИ (PERAMELIDAE)

Під ім’ям бандикутов із часів мандрівника Басса поєднують сумчастих із загостреною мордою, довговухих, розміром від пацюка до кролика. Це сімейство являє собою як би перехід від хижих до растительноядним сумчастих. Бандикути головним чином комахоїдні й хижі тварини. Однак у багатьох є тенденція до змішаного харчування, а один з видів – свиноногий бандикут майже повністю растительнояден. До растительноядним сумчастих їх наближає також будова задніх кінцівок, другий і третій пальці яких срослись, як упоссумов або кенгуру; у результаті утворився особливий подвійний пазур, за допомогою якого тварини звільняються від паразитів.
Дуже цікаві й важливі особливості розмноження бандикутов. Бандикути родa Perameles – єдині із всіх сумчастих, що мають зачатки аллантоид-ной плацентации, порівнянної із плацента-цией вищих ссавців. Зародок одержує з матки матері деяке харчування, і до моменту народження він відносно крупніше, ніж в інших сумчастих аналогічних розмірів.
У сімействі бандикутов розрізняють 7 пологів, з них 3 зустрічаються на Новій Гвінеї, 4— в Австралії й на Тасманії.
Коротконосие бандикути (рід Isoodon) мають відносно коротку морду й округлі вуха. Найпоширеніший південний, або звичайний, коротконосий бандикут (Isoodon obesulus), що зустрічається майже по всій Австралії й Тасманії. Він особливо рясний у заростях чагарників по сухих височинах або в густій траві уздовж берегів рік і боліт. Робить гніздо із сухих гілочок, листів і трави, іноді перемішаних із землею; гніздо він майстерно маскує. Це довірливі й привітні звірки, дуже корисні тим, що постійно знищують шкідливих комах й їхніх личинок.
Коротконосие бандикути дуже войовничі. Так, один раз звірок, що втримувався в клітині, за ніч убив набагато більшого довгоносого бандикута й з’їв його, залишивши одну вивернуту шкурку. При нападі коротконосие бандикути використають в основному не зуби, а пазурі.
Певного сезону розмноження немає. Звичайно народжуються 4 дитинчати, хоча в самки є 8 сосків у добре розвитий сумці, що відкривається назад і вниз. Слабка плідність – характерна риса всього сімейства. У цей час цей нолезний і забавний звірок, так добре знайомий з дитячого років минулим поколінням австралійців, приречений на вимирання через полювання на нього й інші причини.
Довгоносі бандикути (рід Perameles)— стрункі звірки з більше тонкими й довгими мордами. Вовна м’яка, вуха довгі, з гострими кінцями. Зустрічаються по всій Австралії й на Тасманії. Звичайний довгоносий бандикут (Perameles nasuta) живе в Східній Австралії. Це відносно великий звірок.
Довга морда й тонкі зуби свідчать про велику роль комах у його харчуванні. Цей вид дотепер звичайний навколо Сіднея. Тут його часто знищують, уважаючи, що він шкодить садам і газо-йам. Насправді довгоносі бандикути можуть лише випадково ушкоджувати корінь, відшукуючи личинок комах. Улюблена їхня їжа – дощові хробаки. Піймавши хробака, вони очищають його лапками від землі, пропускаючи через пальці однієї й іншої передніх лапок. Якщо дати звіркові хліба з маслом, він так само пробує «очистити» шматок хліба від масла. У масі поїдає личинок хрущів . Як невелика домішка зустрічається й рослинна їжа.
Билби, або бандикути-кролики (рід Macrotis), відрізняються від інших бандикутов довгим шовковистим блакитнувато-сірим хутром, дуже довгими, як у кролика, вухами й теж довгим, добре опушеним хвостом; самий кінчик хвоста позбавлений вовни, а весь хвіст різко двухцветен (чорний у підстави й білий на кінці). Кутні зуби великі, у дорослих – із зовсім гладкою ввігнутою поверхнею; цим вони відрізняються від остробугорчатих корінних інших бандикутов. По способі життя билби також відмінні від всіх інших представників сімейства: вони риють глибокі нори, споживають велику кількість м’ясної їжі й ведуть нічний спосіб життя.
Широко розповсюджений колись в Австралії звичайний билби (Macrotis lagotis) по розмірах майже дорівнює дорослому кроликові. Спить билби в дивній позі: присівши на задніх лапках і засунувши морду між передніми. Харчування в билби змішане: він поїдає комах й їхніх личинок, а також дрібних ссавців, наприклад мишей. Ікла в нього сильні, як у кішок, і звірок може сильно вкусити того, хто необережно до нього доторкнеться.
В іншому стосовно людини він зовсім не агресивний. Полює вночі, головним чином за допомогою нюху й слуху; зір розвинений слабко.
Билби живуть парами, кожна пара у своїй норі. Розмноження відбувається восени (з березня по травень). На противагу дійсним кроликам билби малоплодовити: звичайно у виводку буває не більше одного-двох молодих, хоча на молочному полі самки перебуває 8 сосків. Сумка відкривається вниз і назад. Нора – кращий захист билби. Для риття билби користується передніми лабетами із широкими пазурами й голим кінчиком хвоста, яким він розрівнює землю, що накопичується позаду. Нора швидко йде по спіралі вниз, до глибини 1, 5 м і навіть глибше. Другого вихідного отвору немає. Звірок живе в самій глибині нори, і витягти його відтіля важко. Якщо, установивши, що билби перебуває в норі, почати розривати її лопатою, то билби теж риє в протилежному напрямку з такою швидкістю, що Піймати його не можна. Аборигени цінують шкурку й шкіру билби. Його чорно-білий хвіст – їхня улюблена прикраса.
На початку колонізації билби був широко розповсюджений у південній половині Австралійського материка. Імовірно, аборигени ще до приходу європейців частково винищили цього малоплодовитого звірка. За останні сто років його ареал особливо зменшився, тому що боротьба із кроликами (капкани, отруєні принади) одночасно підірвала й чисельність билби. Завезена в Австралію лисиця також посилено його знищує. Шкурки билби були один час предметом торгівлі на ринках Аделаїди. У цей час билби зник із всіх населених районів, за винятком південно-західної частини Західної Австралії. Крім того, він зрідка зустрічається в напівпустелях, малопридатних для його існування.
До останнього роду сімейства Perame-lidae СТАВИТЬСЯ один вид — свиноногий бандикут (Chaeropus ecaudatus). Назва «свиноногий» мало пасує цьому граціозному звіркові. Скоріше його можна було б зрівняти із крихітною антилопою. Його стрункі лапки добре пристосовані до бігу. На передніх ногах розвинені тільки два пальці – другий і третій. Другий палець збройний сильним пазуром. Саме цією рисою – ногою, що нагадує роздвоєне копито свині, і зобов’язаний свиноногий бандикут своєму прізвиську.
Свиноногий бандикут був відкритий в 1836 р. натуралістом Митчеллом. Він замалював звірка й опублікував свій малюнок, по якому два роки через зоолог Огилби описав звірка. Випадково перший звірок виявився без хвоста, звідси і його невідповідна видова назва ecaudatus, що значить безхвостий. Довжина тіла свиноногого бандикута, або свиноно-га, як його часто називають, 20-23 див, хвоста -10-11 див. Голова має особливу форму, що нагадує широке горлечко великої пляшки: із широкого черепа виходить тонка, загострена морда. Вуха довгі. Шкурка схожа на кролячу. Сумка відкривається назад і вниз. Є 8 сосків, але в сумці ніколи не зустрічали більше двох дитинчати.
Свиноногий бандикут розмножується в холодний сезон (у травні — червні). Гніздо він робить дуже ретельно, з добре зваленої трави. Імовірно, веде нічний спосіб життя. Основу харчування становить рослинна їжа.
Ареал дуже великий і не включає лише приморські райони Австралії. На жаль, це граціозне сумчасте зустрічається усе рідше й рідше. Колись звичайний у внутрішніх областях, Західної й Південної Австралії, він перебуває там на грані вимирання. У міру поширення скотарства й землеробства він відступає в глиб країни. Завезення лисиць і випалювання чагарників (у результаті якого гинуть звірки, що гніздяться в дуплах) зробили цей вид ще більш рідким.
У цей час можна із упевненістю говорити лише про те, що він зберігся в пустельних областях центра країни. Йому загрожує повне знищення, якщо не забезпечити йому спеціальну й ефективну охорону.