БІОЛОГІЯ МЛЕКОПИТАЮЩАХ

Ссавці поширені практично по всій Землі; їх немає тільки на Антарктичному континенті, хоча в його узбережжя відомі тюлені й кити. У районі Північного полюса бувають білі ведмеді, ластоногие, китоподібні (нарвали).
Широко поширені ссавці й по життєвих середовищах. Досить згадати, що поряд з наземними видами, яких більшість, рядів видів тією чи іншою мірою пов’язаний з водним середовищем; багато хто активно літають по повітрю; крім того, значне число звірів живе в ґрунті, де проходить вся або більша частина їхнього життя. Жоден клас хребетних не дав такої розмаїтості форм, як ссавці.
Ступінь і характер взаємозв’язків з життєвими середовищами різні. Деякі тварини живуть у досить різноманітній обстановці. Наприклад, звичайна лисиця поширена в лісах, степах, пустелях й у гірських районах. Вовки живуть у ще більш різноманітних умовах (крім зазначених зон для лисиці, вовки зустрічаються й у тундрі). Природно, що в таких звірів немає ясно виражених пристосувань до життя в якому-небудь певнім середовищі.
Поряд із цим специфічне середовище перебування визначає багато особливостей звірів. Серед мешканців тропічних лісів виділяються, наприклад, південноамериканські лінивці, паукообразние мавпи, деякі південноазіатські ведмеді, вся або майже все життя яких проходить у кронах дерев. Тут вони годуються, відпочивають і розмножуються. У зв’язку з у такий спосіб життя у видів цієї групи розвилися різноманітні пристосування. Ведмеді й куниці лазают за допомогою гострих пазурів, лемури й мавпи мають хватальні лабети. У деяких південноамериканських мавп, деревних муравьедов й опосумів розвинений чіпкий хвіст. Нарешті, мавпи гібони роблять стрибки, попередньо маятни-кообразно розгойдуючись на передніх кінцівках. Своєрідне пристосування до пасивного планіруючого польоту розвинено в летяг і південноазіатських шерстокрилов.
Серед мешканців лісів є звірі, що ведуть строго наземний спосіб життя (лось, дійсні олені, козуля, африканська окапи). Ліс служить їм укриттям, гілки й листи дерев – почасти кормом.
Тварини, що живуть у відкритих просторах, мають різні форми й ступінь спеціалізації. У копитних і деяких хижаків порівняно гострий зір, їхній швидкий біг допомагає при більших переходах у пошуках корму й води, при переслідуванні. Швидкість перегони в деяких тварин така (у км/ч): бізон – 40-45, жирафа – 45-50, дикий осел – 50-55, зебра – 60-65, газель Томсо-на – 75 – 80, а з хижих: лев – 75-80, гепард – 105-115. Жител або тимчасових притулків копитні не влаштовують і народжують на поверхні землі розвинених дитинчат, здатних уже в перші дні пересуватися разом з матір’ю.
Досить різноманітні види стрибучих звірів, які є в різних систематичних групах й у різних країнах. Такі пустельні азіатські тушканчики (гризуни), американські кенгурові пацюки (гризуни), африканські пригунчики (комахоїдні), австралійські кенгуру (сумчасті). Характерна риса цих звірів – «рикошетирующий» біг: стрибки вперед і зі сторони убік, як би отскакивание внаслідок нерівностей ґрунту. Довгий хвіст відіграє роль балансира й рулячи. Швидкість перегони вони розвивають до 20 км/ч. Від видів попередньої групи вони істотно відрізняються тим, що влаштовують, крім кенгуру, постійні притулки у вигляді нір. Немовлята у всіх сліпі й голі.
Є ще один тип звірів відкритих просторів, умовно позначений як «тип ховрашка».
Це дрібні або середньої величини звірі, що населяють степи й гірські луги з відносно густим травостоєм, тому в них немає необхідності, а разом з тим і можливості швидко переміщатися в пошуках корму. Вони споруджують постійні нори, у яких розмножуються й відпочивають; крім того, споруджують тимчасові нори, у яких лише ховаються при небезпеці. Тіло в цих звірів вальковатое, на коротких ногах, бігають вони повільно. У зв’язку з наявністю нір вони народжують безпомічних, голих дитинчат. Крім ховрашків, до цієї групи ставляться бабаки, хом’яки, степові види пищух.
Підземні, звірі — високоспециализированная, але порівняно нечисленна група. Представники її є серед різних загонів й у багатьох країнах. Такі євразійські й північноамериканські кроти (комахоїдні), євразійські слепиши й слепушонки (гризуни), африканські грабарі (гризуни), австралійські сумчасті кроти.
Тіло в них брускообразное, без ясно вираженої шиї. Хутро низький, бархатистий. Очі невеликі, у деяких вони сховані під шкірою. Вушних раковин немає. Хвіст рудиментарний. Спосіб прокладання підземних ходів у різних видів різний. Кроти риють більшими, вивернутими назовні передніми лабетами, обертаючись навколо осі тіла. У слепишей і слепушонок лабети слабкі, риють вони різцями нижньої щелепи, а лабетами лише викидають землю. Система нір у цих тварин дуже складна, але тільки невелика частина їх служить властиво житлом, а інша – ходами, що утворилися при відшукуванні їжі.
У водних звірів різний ступінь пристосування до життя у воді. Один з видів тхорів – норка селиться завжди по берегах водойм, де влаштовує нори, але корм добуває як у воді (рибу, амфібій), так і на суші (дрібних гризунів). Істотних змін, порівняно з наземними тхорами, у її організації немає. Більш тісно пов’язана з водою річкова видра, що добуває корм головним чином у воді (рибу, амфібій); наземні гризуни в її раціоні відіграють малу роль. Плаває й поринає вона добре, і при цьому можна відзначити такі пристосувальні риси, як редукція вушних раковин, укорочення кінцівок, наявність перетинок між пальцями.
Морська видра, або калан, неправильно називана морським бобром, живе в північній частині Тихого океану, корм добуває тільки в море (головним чином, морських їжаків). На берег звірі виходять для розмноження, іноді для відпочинку й при сильних штормах. Кінцівки в калана типу ластів, і всі пальці об’єднані товстою шкірястою перетинкою.
Добре відомі напівводні гризуни: бобр, ондатра, нутрія.
Ластоногие — дійсні водні звірі, але розмножуються тільки поза водним середовищем — на льодах або на березі.
Повністю водні звірі — китоподібні й сиреновие, здатні до розмноження у воді. Характеристика їх дана у відповідних місцях тому. Тут же важливо підкреслити, що серед сучасних звірів можна знайти весь ряд переходів від наземних, через околоводних і напівводних до повністю водних форм.
Нарешті, треба згадати про видах ссавців, що переміщаються по повітрю. І в цьому випадку можна виявити ряд звірів від перепригивающих з дерева на дерево до здатних до активного польоту. У білок якоюсь мірою роль парашута, що визначає початкові елементи планування, грає розпластане при стрибку тіло з витягнутими кінцівками й розчесане надвоє опушення хвоста. Більше спеціалізовані летяги й шерстокрили, що володіють шкірястими складками між передніми й задніми лабетами; у шерстокрила складки розташовані й між задніми лабетами й хвостом. Таке пристосування не тільки дозволяє планувати при спуску по пологій лінії, але й служить для поворотів у повітрі й навіть для незначного підняття. Летяги можуть планувати на відстань 30-60 ле, а шерстокрили – на 130-140 м.
До активного польоту (за допомогою крил) зі ссавців здатні тільки рукокрилие. Вони докладно охарактеризовані у відповідній частині тому. Тут же важливо підкреслити дивна розмаїтість пристосувань ссавців до життя в різних середовищах і до різних форм поводження. Все це, безсумнівно, розширило можливість їхньої адаптивної розбіжності, приведшего до разючого різноманіття форм звірів.
Розмноження ссавців, що характеризується більшою розмаїтістю, має все-таки загальні риси: внутрішнє запліднення, живородіння (за рідким і неповним виключенням), вигодовування немовлят молоком, а також пристрій більшістю видів спеціальних гнізд для дітородіння.
У найпростішому випадку, в однопрохідних, сьогодення живородіння немає й самки відкладають яйця. Однак яйця вони відкладають після досить тривалого розвитку в полових шляхах самки, і тривалість інкубації яєць після їхнього відкладання дорівнює менш половини того строку, що проходить від часу їхнього запліднення до відкладання. Таким чином, в однопрохідних бувають-«передчасні» пологи або незавершене яйцеживорождение.
У сумчастих період вагітності короткий і без утворення дійсної плаценти. Дрібні види сумчастих (наприклад, опосуми) носять дитинчат усього 8-13 днів, і немовлята мають масу всього 0, 003% маси матері. Для порівняння вкажемо, що в зайців маса немовляти становить 3% маси матері. Недорозвинені дитинчата сумчастих завершують розвиток, будучи прикріпленими до сосок, що частіше відкривається в порожнину шкірястої сумки.
Тривалість вагітності, а в цьому зв’язку й розвиненість немовлят у різних видів плацентарних звірів істотно відмінні. Мінімальна тривалість вагітності характерна для сірого хом’ячка (11-13 днів), максимальна – для індійського слона (більше 500 днів). Тривалість внутрішньоутробного розвитку залежить від сукупної дії трьох обставин.
По-перше, це пов’язане з величиною тварини. Так, малюсінька руда полівка (довжина її тіла близько 10 див) носить дитинчати всього 18 днів, більша звичайна сіра полівка (довжина тіла до 13 див) – 20 днів, ще більш великий пацюк пасюк – 22 дня, хом’як (довжина тіла до 35 див) – 30 днів, бабак байбак (довжина тіла до 59 див) – 40 днів, лисиця (довжина тіла до 90 див) – 52 дня.
По-друге, мають значення умови дітородіння, точніше, умови, у яких виявляються немовлята. Всі зазначені вище ссавці народжують у надійно влаштованих норах, і немовлята в них голі, сліпі, безпомічні.
Дикі кролики також котяться в норах, вагітність у них усього 30 днів, і дитинчата такі ж сліпі й голі. Подібної величини зайці (дрібні раси біляка й піщаники), що не влаштовують нір або гнізд, носять близько 50 днів, і народжують вони зайчати видючою, покритою вовною й здатних у перші ж дні бігати. Близька по розмірах до бабака нутрія (довжина тіла до 60 див) приносить дитинчати в дуже примітивно влаштованій норі або в наземному гнізді. Вагітність у неї в три рази триваліше, ніж у бабака (близько 130 днів), і немовлята розвинені так само добре, як й у зайців.
Велика тривалість вагітності в копитних, що не мають яких-небудь притулків. У гірських баранів вона досягає 150 днів, в оленів і лосів – 240-250 днів, у зебри – 340-365 днів. Немовлята в цих видів добре розвинені й у перші дні після народження вже можуть випливати за матерями.
По-третє, тривалість вагітності залежить від тривалості проміжку між заплідненням яйця й прикріпленням зародка до стінки матки, тобто утворенням плаценти. Є види, у яких цей проміжок дуже великий, і він в основному впливає на строк вагітності. Так, у соболя й куниці розвиток, що почався, яйця переривається фазою спокою, коли розвиток майже повністю припиняється (латентна фаза вагітності). Період цей триває кілька місяців, і в підсумку в цих порівняно дрібних звірків (довжина тіла близько 50 див), що народжують у добре захищених гніздах, вагітність триває протягом 230-280 днів. При цьому дитинчата народжуються сліпими й безпомічними.
Латентна фаза вагітності властива й іншим куньим (горностаєві), а також росомасі, борсуку, тюленям, козулі й ін. При цьому буває й так, що складна вагітність спостерігається тільки в частини особин даного виду. Наприклад, у борсуків, що спаровуються восени, вагітність триває 150 днів, а в спаривающихся влітку – 220-240 днів. У горностаїв вагітність звичайно триває 300-320 днів і більша частина цього строку падає на латентну фазу. Але бувають випадки, коли латентна фаза майже або повністю випадає й період внутрішньоутробного розвитку триває лише 42-70 днів.
У зв’язку з умовами дітородіння, різною тривалістю вагітності й, головним чином, з наявністю або відсутністю латентної фази строки спарювання не мають такої ж однаковості, як, наприклад, у птахів. Вовки й лисиці спаровуються наприкінці зими, тхори, зайці – навесні, соболі, куниці – улітку, олені – восени. Але чудово, що пологи в переважної більшості присвячені до найбільш сприятливому для виховання молодняку часу – кінцю весни й початку літа.
Швидкість розмноження різних видів істотно розрізняється. Це розходження визначається трьома обставинами: часом полового дозрівання, тривалістю проміжку між народженнями, числом дитинчати у виводку.
Варіація швидкості полового дозрівання дуже велика, що видно з наступних прикладів. Руді полівки досягають полової зрілості у віці біля одного місяця, ондатра – не раніше трьох місяців, зайці, лисиці – біля року, соболі, вовки – біля двох років, бурі ведмеді – близько 3-4 років, моржі – в 3-6 років, зубри – 5-6 років, слони – 10-15 років, носороги – близько 20 років. Таким чином, цей показник варіює в межах декількох сотень раз.
Сильно варіює й частота повторюваності народжень. Дрібні гризуни, наприклад будинкова миша й звичайна полівка, при сприятливих температурних і кормових умовах можуть приносити протягом року до 6-8 поносів. Зайці-русаки на півдні плодяться цілий рік і приносять до 4 поносів, зайці-біляки – до 3 поносів. Тільки один раз у році розмножуються тхори, куниці, соболі, лисиці, вовки, олені й багато хто інші. Бурі ведмеді й верблюди народжують, як правило, один раз у два роки. Один раз у два-три роки звичайно приносять приплід моржі, білі ведмеді, тигри, деякі вусаті кити, зубри. Цей показник швидкості розмноження варіює в десятки разів.
Істотно різна й величина виводка, що варіює в межах від 1 до 20 дитинчат, частіше до 12—15. Найменш плідні види, яким властиві постійні й часом тривалі переміщення і які не влаштовують навіть примітивних тимчасових жител. Такі слони, коні, зебри, осли, лами, верблюди, жирафи, олені, тюлені, кити, сирени.
Найбільша величина виводка властива дрібним норним гризунам: полівкам, мишам, деяким ховрашкам. У цих видів нерідко буває 10 або трохи більше дитинчат. В окремих випадках відзначали навіть до 20 ембріонів. Значна плідність деяких зайців (до 12 дитинчат), кабанів (до 12) і норних хижаків дрібної й середньої величини (лисиця – до 12, песець – до 18, горностай – до 18). Велика величина виводка в цих видів забезпечується надійністю жител, у яких укриті немовлята, а також достатком і доступністю їжі (хоча б у деякі роки).
Проміжне положення займають великі хижаки й деякі великі гризуни. По 2-3 дитинча приносять леви, пуми, тигри, рисі, бурі ведмеді.
Добувати корм для молодняку цією твариною сутужніше, ніж попередньої; більшість їх не будує надійних жител при висновку дитинчат.
Якщо узагальнити все сказане про швидкості розмноження, то можна бачити, що, як правило, види, що повільно дозрівають, мають більші проміжки між народженнями й найменше число дитинчат. Навпаки, види ссавців, у яких полове дозрівання наступає рано, плодяться часто й виводок у них великий.
Замічено, що швидкість розмноження перебуває в досить тісній залежності від тривалості життя: повільно розмножуються живуть значно довше високоплодовитих. Зразкова тривалість життя в природній обстановці така: слон індійський – 70-80 років, зубр – до 50 років, олень мазав – до 25 років, кити вусаті – близько 20 років, ведмідь бурий – 30-50 років, вовк – близько 15 років, лисиця – 10-12 років, соболь – 7-8 років, зайці – 5-7 років, полівки – 14-18 місяців. У підсумку швидкість відновлення населення в різних видів дуже різна.
Характер шлюбних відносин різноманітний. Більшість видів – полігамори: самці в них запліднюють по нескольку самок. Такі комахоїдні, більшість гризунів, багато хижі, копитні, китоподібні. Самці більшості полігамних видів у період спарювання не втримують біля себе самок, і у видовому ладі населення не виникає в цей час принципових особливостей (гризуни, комахоїдні, полігамні хижаки). Самці стають лише більше рухливими , розшукуючи неоплодотворен-них самок.
Інакше протікає шлюбний період в ушатих тюленів і багатьох копитних. Котики утворять гареми – скупчення самок (іноді до декількох десятків) біля одного самця-виробника. Гарем існує більше місяця, і самці ревниво оберігають своїх подруг. Самці диких коней утворять косяки, самці оленів – табуни.
Моногамія має різну виразність. Самець дійсних тюленів криє тільки одну самку, але пари утвориться лише на час злягання. Шакали, лисиці, песці, ондатри утворять пари на сезон розмноження, і самці в цих видів беруть участь в охороні гніздової ділянки, а в деяких (наприклад, у песців) і у вихованні молодих. Сильні самці вовків утримують біля себе самку протягом декількох років. Тільки деякі види мавп іноді утворять пари на все життя.
Час існування родини й інших моментів розмноження досить різні в різних ссавців. Вони визначаються в основному частотою дітородіння, достатком корму й у цьому зв’язку можливістю переходу молодих до самостійного способу життя, ступенем труднощів самостійного перезимо-вивания. Дуже короткий сімейний період у багатоплідних дрібних мишевидних гризунів; наприклад, у полівок він триває близько 2-3 тижнів. Кормів для них звичайно досить, і видобуток їх не вимагає особливих навичок. Рано, у віці біля одного місяця, переходять на самостійне існування ховрашки. Приблизно у два рази довше триває сімейний період у білок, умови життя яких більше складні. Ще довше існує родина в хижаків. Самостійний видобуток корму в цьому випадку вимагає більших навичок. Так, у тхора родина розпадається при віці молодих в 3 місяці, у лисиці – в 3-4 місяці, у вовка – в 10-11 місяців. Родинами зимують і бабаки. Майже 2 роки перебувають при матері бурі ведмеді, а тигренята – 2-3 роки.
Розпад родин і розселення молодняку є безсумнівне пристосування, що запобігає виснаження кормових засобів біля гнізда. Так, у малого ховрашка в богатих травостоєм степах Ростовської області молоді розселяються у віці 45-50 днів, а в напівпустельних степах Заволжя – в 20-25 днів.
Буває, нарешті, і тимчасовий розпад родини, пов’язаний з гонами. У деяких оленів теля ходить із матір’ю до осені, і при початку гонів самка залишають його, але нерідко після гонів самка знаходять теля й тримається з ним майже до отелення.
Пристосування ссавців до переживання несприятливих у кормовому й погодному відношенні періодів роки більше різноманітні й досконалі, чим у нижче вартих класів. До зими або посушливого лету в організмі накопичуються резервні енергетичні речовини, що допомагають пережити важкий сезон. Крім нагромадження глікогену в печінки, багато видів тією чи іншою мірою жиріють. Наприклад, малий ховрашок навесні має масу близько 100-150 м, а в середині літа – до 400 р. У бабака-байбака підшкірний і внутрішній жир у червні становить 10-15 м, у липні – 250-300 м, у серпні – 750-800 р. У деяких особин до 25% загальної маси тіла становить жир.
Сезонні пристосування виражаються й у міграціях. Восени, у міру погіршення кормових умов, основна маса песців і північних оленів откочевивает з тундри на південь, у лісотундру й навіть у тайгу, де легше добути корм з-під снігу. Слідом за оленями мігрують до півдня й тундрові вовки. У північних районах тундри зайці-біляки на початку зими вживають масові кочівлі на південь, навесні – у зворотному напрямку. Гірські копитні до лету піднімаються у верхні пояси гір з їхнім багатим травостоєм, узимку ж, у міру збільшення глибини снігового покриву, вони спускаються вниз. І в цьому випадку спостерігаються сполучені з копитними міграції деяких хижаків, наприклад вовків.
Закономірні сезонні міграції пустельних копитних теж залежать від сезонних змін рослинного покриву, а місцями — і від характеру снігового покриву. У Казахстані сагайдаки влітку тримаються частіше в північних глинистих напівпустельних степах; узимку вони откочевивают до півдня, в область менш сніжних полинно-типчакових і полинно-солянко-вих напівпустель.
Сезонні кочівлі спостерігаються в кажанів, китоподібних і ластоногих.
У цілому в ссавців міграції властиві відносно меншому числу видів, чим у птахів й у риб. У найбільшій мері вони розвинені в морських звірів, рукокрилих і копитних, у той час як серед видів найбільш численних груп – гризунів, комахоїдних і дрібних хижаків – їх практично немає.
Третє сезонне пристосування — це спячка, властива багатьом звірам із загонів: однопрохідних, сумчастих, комахоїдних, рукокрилих, неполнозубих, хижих, гризунів. Немає видів, що впадають у спячку, серед тих загонів, яким у найбільшій мері властиві сезонні міграції: китоподібні, ластоногие, копитні. Виключення становлять деякі кажани, у яких спячки чергуються з міграціями.
По ступені глибини спячки розрізняють два основних варіанти.
1. Сезонний сон, або факультативна спячка. У цьому випадку температура тіла, число дихальних рухів і загальний рівень обмінних явищ знижуються мало. При зміні обстановки або при занепокоєнні сон легко може бути перерваний. Характерний він для ведмедів, єнотів, енотовидних собак, почасти для борсуків. У білого ведмедя в барліг залягають тільки вагітні самки й статевонезрілі. Бурі ведмеді й борсуки в південних частинах ареалу в спячку не лягають. Про стан сплячого взимку американського чорного ведмедя подання дають такі дані. При температурі повітря — 8°С на поверхні шкіри відзначена температура +4°, у прямій кишці +22°, у ротовій порожнині +35° (проти +38° у період пильнування). Число подихів скоротилося до 2-3 у хвилину (проти 8-14 при пильнуванні).
Строки залягання в зимовий сон і його тривалість мінливі не тільки географічно, але й по роках.
Відомі випадки, коли при відлигах, особливо в малокормние роки, єноти, енотовидние собаки й бурі ведмеді виходять із притулків і ведуть активний спосіб життя.
2. Дійсна безперервна сезонна спячка. Вона характеризується втратою здатності до терморегуляції (стан ге-теротермии), різким скороченням числа дихальних рухів і скорочень серцевого м’яза, падінням загального рівня обміну речовин. Наступна таблиця дає подання про зрушення в стані звірів, що перебувають у зимової спячке (в умовах експерименту):

Як видно, повного припинення обміну речовин під час спячки не буває, і тварини існують за рахунок витрати енергетичних запасів свого тіла. У першу чергу витрачаються жир і глікоген печінки, а також речовини й деяких інших органів. В 1857 р. Валентин установив наступну витрату тканин у бабака, що перебуває в спячке:

Не у всіх особин і не завжди витрата буває таким більшим. У ряді випадків спостерігали бабаків, що вийшли з нір після спячки із цілком помітним відкладенням жиру.
Поряд із зимової спячкой буває й літня спячка, викликана також сезонним погіршенням кормової бази. Найчастіше вона спостерігається в гризунів, позбавлених улітку повноцінного й богатого водою корму. Такі в основному ховрашки. Найбільше рано впадає в спячку жовтий, або піщаний, ховрашок Середньої Азії (у червні – липні). У ховрашків літня спячка звичайно без перерви переходить у зимову.
Літня спячка спостерігається й у мешканців тропічної зони. Сенегальскиеежи впадають улітку в спячку, що триває три місяці, а примітивні мадагаскар-ские комахоїдні – тенреки сплять улітку протягом чотирьох місяців.
Четверте (нове, порівняно з попередніми класами) основне пристосування, що забезпечує переживання несприятливих сезонних умов життя, — збирання запасів корму. Воно в різній мері властиво різним систематичним групам ссавців. Не запасають корм класичні кочівники – номади: китоподібні, ластоногие, кажани, копитні й ссавці, що впадають у спячку. У зародковій формі це спостерігається в комахоїдних. Деякі землерийки, наприклад північноамериканські короткохвості землерийки (Blarina), роблять лише невеликі запаси з безхребетних. Наші хохулі складають у норах деяка кількість двостулкових молюсків. Місцями кроти збирають запаси земляних хробаків. Якийсь час чирви залишаються живими, тому що укуси кротів у головному відділі хробаків позбавляють їхньої здатності рухатися. У ходах виявляли запаси по 100-300, а в окремих випадках і до 1000 хробаків.
Більше поширене поховання зайвого видобутку в хижих. Пещення й горностаї збирають по 20-30 полівок і мишей, чорні тхори складають під льодом по нескольку десятків жаб, норки – по нескольку кілограмів риби. Більші хижаки (куниці, росомахи, кішки, ведмеді) ховають залишки видобутку в затишних місцях, під упалими деревами, під каменями. Леопарди нерідко вкривають частину видобутку в галузях дерев.
Характерною рисою запасания корму хижаками служить те, що для його поховання не споруджується спеціальних комор, запасом користується тільки одна особина, що спорудила його. У цілому запаси служать лише малою підмогою для переживання малокормного періоду, і вони не можуть запобігти раптом наступила бескормицу.
По-іншому запасають корм різні гризуни й пищухи, хоча й у цьому випадку спостерігається різний ступінь досконалості запасания і його значення. Летяги збирають по нескольку десятків грамів кінцевих гілочок і сережок вільхи й берези, які вони складають у дупла. Білки захоранивают в опалих листах, у дуплах й у землі жолуді й горіхи. Вони розвішують також гриби на гілках дерев.
Одна білка в темно-хвойній тайзі запасає до 150—300 грибів, а в стрічкових борах Західного Сибіру, де кормові умови гірше, ніж у тайзі, до 1500—2000 грибів, переважно маслять. Зроблені білкою запаси використаються багатьма особинами цього виду.
У Східному Сибірі й на Камчатці більші запаси кореневищ, бульб і насінь (до 15 кг) робить маленький звірок полівка-економка.
Характерно, що в західних частинах ареалу цього виду, де зима менш тривала й м’яка, ця полівка запасів не робить. Те ж спостерігається й у водяної полівки, що робить більші запаси на сході ареалу (у Якутії) і майже що не робить їх у західних районах поширення. Більші запаси на зиму корму у вигляді трави й цибулин цибулі робить мешканець континентальних степів Забайкалья й Північної Монголії – полівка Брандта.
Більша піщанка й пищухи запасають траву або висушене сіно, складають їх у нори, під наземні вкриття або на поверхні землі стіжками. Бобри збирають на зиму запаси гілкового корму, що частіше забирають у воду біля гнізда, рідше складають поза водою. Знаходили запаси гілок обсягом до 20 м3.
Характерними рисами запасания служать множинність запасів, що забезпечують звірів кормом у голодний період, пристрій спеціальних сховищ для запасеного корму й колективне, частіше сімейне його вживання.
Укажемо на закінчення, що корм запасають і деякі види звірів, що впадають на зиму в спячку. Такі бурундуки й сибірські довгохвості ховрашки. Зібраний у місцях спячки корм використається цими видами навесні, що коли пробудилися звірки ще не забезпечені знову, що з’явилася їжею.
У цілому ще раз варто врахувати, що пристосування ссавців до переживання сезонних несприятливих умов життя більше різноманітні й досконалі, чим в інших хребетних. Особливої уваги заслуговує збирання запасів корму. Із числа інших хребетних тільки деякі филогенетически молоді й прогресивні групи птахів (горобині, сови, дятли) збирають на зиму корм, але розміри запасів і пристосувальне значення цієї діяльності в них порівняно зі ссавцями мізерно.
Чисельність видів ссавців по роках міняється в широких межах. Особливо значні зміни спостерігаються в масових, що швидко розмножуються видів. Такі багато гризунів, зайцеобразние, деякі хижаки. Крім того, у більших межах мінлива чисельність деяких копитних: кабана, козулі, північного оленя, сагайдака й деяких інших. У порівняно рідких і повільно, що розмножуються видів, як, наприклад, у великих хижаків (ведмеді, великі кішки), різких змін чисельності по роках немає або вони менш очевидні.
В основі мінливості чисельності звірів лежать різноманітні й не завжди ясні причини. Можна затверджувати, що розходження в достатку особин по роках виникає в результаті зміни інтенсивності розмноження й швидкості відмирання особин видів.
Однієї з найпоширеніших причин коливань чисельності ссавців служить мінливість достатку кормів і його доступності. Періодично повторювані неврожаї насінь хвойних ставлять білку в дуже важкі умови, у результаті яких скорочується розмноження й підвищується смертність. Подібного роду залежність чисельності від мінливості достатку кормів установлена для песця, лисиці, горностая й інших звірів. Добре відомо, що чисельність мишевидних гризунів, службовців основним кормом для згаданих й інших хижаків, по роках міняється в більших межах, що у свою чергу пов’язане з різноманітними мінливими умовами середовища.
Другою важливою причиною мінливості чисельності служать захворювання, що приймають у певних умовах эпизоотический характер. Показово, що епізоотії частіше виникають серед видів, забезпеченість яких кормами по роках істотно не міняється.
Такі багато видів зайців, ондатра, водяна полівка й ін. Природа епізоотії різноманітна. Широке поширення знаходять гельмінтози, наприклад легочно-глистная хвороба, зараження печінки плоскими хробаками трематодами, хвороби, викликувані найпростішими (кокцидіоз, піроплазмоз, токсоплазмоз), різноманітні бактеріальні й вірусні захворювання (туляремія, псевдотуберкулез, некроба-цилез, сибірська виразка, чума м’ясоїдних й ін.).
Відомі випадки, коли захворювання поширюється одночасно серед поголів’я декількох видів ссавців. Так буває при туляремії, псевдотуберкулезе, чумі м’ясоїдних. Однак з’ясовано, що не у всіх видів, сприйнятливих до тієї або іншої інфекції, захворювання протікає однаково гостро. Наприклад, до туляремії сприйнятливі 50 видів ссавців нашої країни, але в гострій формі хвороба протікає приблизно в 40 видів, у тому числі й у промислових: зайців, ондатри, водяної полівки, хом’яків, кротів і деяких інших. Ховрашки, білка, бурундук, річковий бобр, нутрія, хохуля хворіють менш гостро, і хвороба звичайно не приводить до до вірусу «дикования» досить сприйнятливі песці, менш – лисиці; а вовки, як припускають, зовсім не сприйнятливі.
Варто враховувати, що масові захворювання не тільки приводять до безпосередньої загибелі звірів, але вони знижують плідність, а також полегшують переслідування жертви хижаками й роблять тварин менш стійкими до пагубного впливу несприятливих умов погоди.
Немаловажне значення для багатьох видів мають відхилення умов погоди. Весняні заморозки з дощами й снігопадами гублять ранні виводки зайців, головним чином заєц-русака. Глибокі сніги ставлять у важке положення багатьох копитних: кабанів, сагайдаків, джейранів, маралов. З хижаків від глубокоснежья й ожеледі особливо страждають корсаки, лисиці, енотовидние собаки й ряд інших. дощі, Що Випадають іноді взимку, викликають масову загибель мишевидних гризунів, що гинуть від затоплення нір і неможливості дістати корм з-під крижаної кірки.
При відсутності снігового покриву або недостатньої його потужності сильні морози приводять до загибелі в промерзлому ґрунті кротів і землерийок.
Значення хижаків у змінах чисельності «жертв» по-різному для різних видів. Зайці-біляки, бурундуки, водяні полівки хоча й страждають цілком відчутно від хижаків, все-таки хижаки звичайно лише підсилюють швидкість відмирання, що в основі викликана іншими причинами. Однак в окремих випадках можуть виникати такі ситуації, у яких висока чисельність хижаків при низької чисельності «жертв» може надовго затримати відновлення останніх. Для повільно розмножуються копитних втрата, наносимий хижаками, як правило, буває більшим, ніж для багатоплідних гризунів.
Замічено, що в дрібних гризунів, наприклад у лісових полівок, що займають більш-менш певні гніздові ділянки, у міру росту чисельності звірків розмноження помітно скорочується. Це відбувається в силу недостачі притулків і занепокоєння, створюваного численністю звірків.
Динаміка чисельності ссавців проявляється в часі й просторі з відомою закономірністю. У ряду видів вона має якусь, хоча й не строго витриману, періодичність. У песця цикл зміни чисельності звичайно дорівнює 3-4 рокам, у тайгового заєц-біляка- 10-12 рокам. У південних частинах ареалу останнього виду підйоми й спади бувають частіше, а інтервали між ними менш певні. Крім того, тут менше розмах коливань. Зміна чисельності виду в ту або іншу сторону охоплює одночасно не всю площу ареалу, а лише окремої її частини. Межі просторового поширення цього явища в більшій мері залежать від ступеня розмаїтості, мозаїчності природних умов: чим вони однотипнее, тим на більших просторах спостерігаються подібні зміни. Навпаки, в умовах різноманітного ландшафту розподіл чисельності має досить строкатий характер.