ПІДЗАГІН СТРОНГИЛЯТИ (STRONGILATA)

У товстих кишках коня живе нематода з сімейства стронгйлид (Strongylidae) — Strongylus vulgaris. Це досить великі нематоди жовтого цвіту, самки яких досягають у довжину 20- 21 мм (самці – 14-16 мм). Передня частина стоми несе «корону» пелюстків – зовнішню й внутрішню. Стома більша, бокаловидная (мал. 240). У самців є характерна трилопатева бурса. Самки цієї великої нематоди виділяють яйця, які попадають у зовнішнє середовище разом з екскрементами коней (а також осла й зебри). З яєць уже протягом першої доби виходять личинки першого віку. Вони ростуть дуже швидко: уже на другу добу перетерплюють перше линяння, стаючи личинками другого віку. Через тиждень треба друге линяння, під час якої личинка досягає третього віку. Ці личинки, не звільняючись від своєї шкурки, стають дуже стійкими до зовнішніх умов й у той же час инвазионними, тобто заразними для тварин. Коня, осли й зебри, проковтуючи таких личинок з водою, заражаються паразитом. У коней личинки цієї стронгилиди
До стронгилятам належить також дуже небезпечний паразит людини — кривоголовка дванадцятипала (Ancylostoma duodenale). Нематода досягає 8- 18 мм довжини й живе в тонкій кишці людини. Назва – кривоголовка – порозумівається тим, що ротовий отвір у цього паразита трохи зрушено на черевну сторону тіла (мал. 241). Більша ротова порожнина збройна гострими онхами (нерухомими зубами), що вражають слизову оболонку тонкої кишки людини. ранки, Що Кровоточать, – один з наслідків паразитування кривоголовки в кишечнику людини. Кривоголовка широко поширена в ряді країн. У СРСР вона відома на Кавказі. Дорослі самки, паразитуючи в тонкій кишці людини, виділяють яйця, що випадають назовні разом з випорожненнями людини. Личинки мають рабдитоидний стравохід. У ґрунті вони ведуть спочатку спосіб життя сапробіонтів подібно рабдитидам. Потім припиняють сапробиотическое харчування й перетворюються в «стронгилоидную» личинку, що після линяння переходить у третю стадію розвитку. Такі личинки, перебуваючи в ґрунті, стають инвазионними, тобто здатними проникати в організм л
Зрозуміло, що перебування паразита в організмі людини не залишається без наслідків, «В анкилостоматиков, — пише акад. Е. Н. Павловский, — відзначається біль під ложечкою, що підсилюється при тиску. Ці хворобливі відчуття слабшають при поїданні таких речовин, як земля або крейда; в анкилостоматиков (тобто хворих анкілостомозом.) спостерігається часто зіпсуття смаку, і вони інстинктивно відчувають потребу поїдання землі (геофагия), що можна поставити у зв’язок зі стримуючою дією землі на болі під ложечкою». «Буває, — продовжує автор, — блювота водянистими, слизовими або жовчними масами. Понос спостерігається частіше засікши. У стільці може бути домішка крові. Буває переривчаста лихоманка з підняттям температури до 38—39° С». Надалі можуть з’явитися явища анемії, слабості, запаморочення, серцебиття, підвищений пульс, задишка. Не виключений і смертельний результат.
Варто мати на увазі, що зараження можливо, наприклад, при контакті голої шкіри із землею. Звідси зв’язок анкілостомозу (як називається хвороба) із професією грабарів, хліборобів, гірників шахт і т.д.
Вага захворювання диктує необхідність боротьби із цим небезпечним паразитом і спеціальним лікуванням у випадках захворювань. Широка дегельмінтизація населення районів знаходження анкілостом – найважливіша ланка в боротьбі із цим паразитом.
Сімейство Жабуриння (Filariata). До цього сімейства ставиться нематода, що у нас у країні вдалося знищити повністю. Це один з найбільш яскравих прикладів можливості повного або часткового знищення паразитичних нематод на основі точного знання їхньої біології й циклів розвитку. Ми маємо на увазі паразита, що досягає довжини 120 див при ширині тіла 1, 0-1, 7 мм. Така ришта, або Dracunculns medinensis. Це один з найнебезпечніших паразитів людини. Доросла самка паразитує в лімфатичних судинах, лімфатичних залозах й у підшкірній клітковині переважно ніг людини. Хвороба починається зі сверблячки в певних місцях шкірних покривів, причому в цих місцях відчувається затвердіння. Пізніше розвивається виразка, із глибини якої, через розрив і виразку шкіри, може витикатися петля тіла ришти. Через виразку нематода виділяє маси личинок. Пізніше залежно від локалізації ришти можуть з’являтися болю в суглобах. Можливі й вторинні інфекції, нариви й т.п. Як же заражається людина риштой? Якщо я
Ришта дуже широко поширена. Вона відома в Ірані, в Індії, по берегах Червоного моря, на узбережжях Нила, в Азії й в Африці. Людина давно знає хворобу, викликувану риштой. Знаменитий анатом Гален (131-201 р. до н.е.) уже вказував на хворобу, викликувану цим паразитом. Ришта була відома арабським письменникам і древнім євреям з берегів Червоного моря, що називали довгу паразитичну нематоду «вогненною змією».
Єдиним засобом лікування в старі часи був витяг ришти шляхом намотування довгого хробака на паличку. Метод цей був відомий дуже давно.
У СРСР дракункулез ліквідований у результаті застосування планових заходів. Вони полягали в тому, що насамперед піддали дегельмінтизації всіх людей, хворих дракункулезом. Покінчивши з дорослої риштой у людей, узялися за циклопів. Для цього водойми (хаузи) піддалися послідовному осушенню. Сонячні промені знищили всіх циклопів. Потім водойми (хаузи) були відремонтовані, щілини між окремими плитами хаузов були залиті цементом, а в місті (Бухарі) побудували водопровід. Людям було строжайше заборонене пити сиру воду з водойм без фільтра. Для цього було рекомендовано пити воду із чайників, носик яких був накритий щільною хусткою, щоб уцілілі у водоймах циклопи не могли бути проковтнуті людиною. Отже, були початі заходи попередження можливих заражень і міри лікування хворих людей. Єдиний комплекс заходів, застосований Радянською владою на основі дані науки, дозволив ліквідувати дракункулез у межах нашої країни. Це був великий успіх радянської науки про паразитичних хробаків – гельмінтах, відомої під загальною назвою гельмінтології. Цей приклад показує, наскільки важливо точне вивчення розвитку гельмінтів (паразитичних хробаків). На точному науковому вивченні гельмінтів й їхнього розвитку базується навчання про девастации гельмінтів – їхньому викорінюванні з життя й побуту радянських людей.
Це заповітна мрія найбільшого радянського гельмінтолога акад. К. И. Скрябіна.
Диктиокаулез. Вівця кашляє сухим, уривчастим кашлем. Пізніше кашель підсилюється, стає важким і важким. З рота й ніздрів вівці час від часу виділяється зеленувато-сірий слиз. В остаточному підсумку тварина гине. Причина цієї смерті – нематода, відома в науці за назвою Dictyocaulus filaria. Біле тіло цієї нематоди досягає 30-80 мм у довжину в самців й 50-112 мм у самок при товщині тіла, рівної 0, 35-0, 59 мм. У самців є бурса.
Нематоди паразитують у бронхах й у трахеї вівці нерідко у величезних масах, викликаючи поразки слизових оболонок й описані вище зовнішні прояви хвороби, іменованої диктиокаулезом.
У бронхах і частково в трахеї дорослі паразити відкладають безліч яєць. Яйця відкашлюються вівцею в ротову порожнину. У зовнішнє середовище яйця надходять лише частково; тут з них виходять личинки. Більша ж частина яєць проникає в кишечник вівці. Тут з яєць також виходять личинки. Вони ростуть, стають дуже рухливими й, потрапивши з кишечнику тварини на пасовище, здобувають значення инвазионних личинок, тобто здатних до паразитичного існування в організмі вівці. Инвазионние личинки – головна небезпека. Вони й служать джерелом зараження вівці диктиокаулезом. Як тільки такі личинки разом з пашею потраплять у ротову порожнину вівці, починається подальший розвиток паразита. У кишечнику вівці личинки линяють, скидають шкурку, що залишається після другого линяння (перша була в яйці), і потім проникають у лімфатичні судини вівці. По руслу цих судин личинки проникають у серце, а відтіля в легкі вівці. Розриваючи дрібні кровоносні судини легенів, личинки попадають у бронхи. Результат зараження залежить від ступеня инвазированности вівці. Якщо вона велика, смерть тварини – звичайний кінець хвороби.
Диктиокаулез — бич вівчарства, і тому із цією хворобою овець ведеться завзята боротьба, у системі якої, крім спеціального лікування овець, велике значення має й режим випасів овець. З огляду на, що личинки диктиокаулюса стають инвазионними через 6-7 днів, овець тримають на даному пасовищі не більше п’яти днів, а потім переганяють на нове пасовище, на якому вони пасуться теж не більше п’яти днів, переходячи надалі на нові ділянки. У результаті таких планових переміщень овець відбувається наступне: личинки диктиокаулюса розвиваються в кишечнику вівці, а в ґрунті, потрапивши туди разом з екскрементами тварин, досягають инвазионной стадії, але хазяїна, тобто овець, не знаходять (вони вже переміщені на чисте пасовище). «Бойовище» – пасовище – вчасно покидается вівцями, а личинки, що залишилися на ньому, диктиокаулюса гинуть. Зрозуміло, що цей дотепний захід можливо тільки в умовах великих господарств нашої Батьківщини з їх великими пасовищними вгіддями.
Диктиокаулезом хворіють й інші тварини, у тому числі велика рогата худоба, але діючим початком у цьому випадку є інший вид.