ЗАГІН РАБДИТИДИ (RHABDITIDA)

Рабдитиди, що пристосувалися до життя в сапробиотической середовищу й ставшие учасникам круговороту органічного матеріалу під чільним впливом сапрофітних бактерій і грибів, стали джерелом еволюції всього загону Rhabditida й, більше того, усього підкласу сецернентов (Secernentea). Пристосованість форм сімейства рабдитид до сапробиотической середовища привела вже самих представників сімейства рабдитид до придбання фізіологічних особливостей, що полегшили перехід до існування як поселенців в органах тварин, і насамперед у їхньому кишечнику. Думка акад. К. И. Скрябіна (1946), що проникнення рабдитид у кишечник тварин з’явилося першим кроком до розвитку зоопаразитических сецернентов, абсолютно достовірна. Відомий наступний цікавий науковий епізод. Бджоли сідали на пологий берег ставка й хлебтали воду. З водою вони проковтнули живих рабдитид. Рабдитиди не загинули в кишечнику бджіл. Навпроти, вони жили в ньому й навіть викликали явища катарального запалення
У межах загону рабдитид, з яким ми зараз знайомимо, зокрема, на прикладі сімейства Rhabditidae, є групи, подібні із представниками цього сімейства.
Сімейство Strongyloididae представлене нематодами, що належать або до гермафродитів, або до видів, самки яких здатні до незайманого, або партеногенетическому, розмноженню. У межах цього сімейства відомий вид, в індивідуальному розвитку якого сполучаються два покоління – одне свободноживущее, інше паразитичне. Цикл розвитку включає обоє поколінь. Почнемо з одного з них – паразитичного.
У людини в слизовій оболонці дванадцятипалої й тонкої кишок можуть зустрічатися як паразитів партеногенетические самки. Це так називана кишкова, або стронгилоидная, нематоди, відома за назвою Strongyloides stercoralis. Вона характеризує ся дрібними розмірами, довгим тонким стравоходом, а також конічним хвостом. Жіночий половий отвір зміщений назад, ближче до анусу. У двох яєчниках формуються яйця, що розвилися партеногенетически, тобто без участі самців. Ці яйця виділяються назовні, і з них можуть розвитися личинки двох типів. Частина цих личинок, залишаючись у ґрунті, линяє й потім перетворюється в «филяриевидних» личинок (з дуже тонким стравоходом). Ці личинки з питною водою або через шкіру проникають в організм людини й розвиваються знову в гермафродитних самок, ведучих паразитичне існування. Інші личинки, з рабдитоидним стравоходом, розвиваються по типі гетерогонії, тобто дають самок і самців, що перебувають у ґрунті; після запліднення самцями самок народжуються личинки, що попадають й у цьому випадку через рот або через шкіру в організм людини. Вони проникають в остаточному підсумку в слизову дванадцятипалої й тонкої кишок. Таким чином, у цієї нематоди є два покоління – паразитичне й вільне. Наявність у частини личинок рабдитоидного стравоходу свідчить про філогенетичну близькість Strongyloididae до рабдитидам. Наявність двох поколінь – паразитичн і вільного – також указує на близькість до свободноживущим рабдитидам. Strongyloididae – один з початкових кроків розвитку паразитизму в межах підкласу сецернентов.
Сімейство Oxyuridae — більше пізній і більше специализованний етап розвитку паразитизму. Як приклад розглянемо біологію широко відомого паразита товстої й сліпої кишок людини – Enterobius vermicularis. Ця нематода відома за назвою гостриці; дійсно, її тіло загострене до хвоста. Однак на звуженому передньому кінці тіла є кутикулярное здуття. Ротовий отвір веде у вузьку стому, що переходить у стравохід, постачений бульбусом. Є два яєчники в самок й один насінник у самців. Хвіст самок різко загострений.
Гостриця паразитує своєрідно. Ця нематода викликає подразнення й запалення слизової оболонки товстої кишки; їй приписують також певну роль у розвитку запалення червоподібного відростка сліпої кишки (апендицит). У кишечнику людини цей паразит все-таки не викликає серйозних поразок (за винятком, зрозуміло, апендициту). Харчується гостриця вмістом товстої кишки, і, видимо, у її харчуванні більшу роль грає бактеріальна флора товстої кишки. Принаймні відомо, що якщо людина, инвазированний (заражений) гострицею, буде приймати два-три дня підряд по двох таблетки біоміцину (ранком і ввечері), те гостриці гинуть. Механізм впливу, очевидно, зводиться до того, що біоміцин сприяє знищенню бактеріальної флори товстої кишки, а це, імовірно, позбавляє джерел харчування й гостриць. Цей експеримент указує на значення бактеріальної флори в харчуванні гостриць. Такий же ефект можна одержати, якщо знищити біоміцином бактерій у гнильній культурі рабдитид. Таким чином, гостриці – це, звичайно, дуже примітивна стадія розвитку паразитизму, фізіологічно близька рабдитидам. Головна неприємність, випробовувана людиною від присутності в його кишечнику гостриць, не стільки в розладах кишкового тракту, скільки в деяких особливостях біології гостриць. По вечорах самки виходять через анус людини назовні й викликають сверблячка в області промежини. У дітей ця сверблячка спричиняє расчеси. Під нігтями залишаються яйця гостриць, які виходять із ануса людини й відкладають на його шкірі яйця. Яйця паразита обов’язково повинні пробути якийсь час на повітрі, тому що кисень повітря – неодмінна умова, що стимулює їхній розвиток. З пальців яйця легко можуть потрапити в рот дитини. Звідси яйця з личинками проникають у кишечник й, досягши товстої кишки, знову стають дорослими гострицями.У таких випадках зараження може тривати досить довго, і не тільки в дітей, але й у дорослих. Гострицями можна заразитися й при контакті з людиною, ураженою цієї нематодой, якщо не дотримувати правил гігієни. Яйця гостриць можуть переносити на їжу людини мухи, таргани-пруссаки й т.д. Можна навіть проковтнути їх з пилом, якщо на підлозі є яйця цієї нематоди. При виявленні зараження необхідно звернутися до лікаря. Тому що гостриці виповзають із ануса ввечері, коли людина збирається або вже лягла спати, то щоб уникнути повторного самозараження необхідно на ніч надягати труси, щоб запобігти влученню яєць гостриці на простирадло. А ранком труси треба пропрасувати гарячою праскою, щоб убити яйця. Ці міри необхідно застосовувати як до лікування, так і під час лікування й доти, поки аналіз випорожнень на наявність яєць не покаже, що їх більше немає.
Людська аскарида (Ascaris lumbricoides). Багато неприємніше й серйозніше інша хвороба людини, а саме пов’язана з паразитуванням у його кишечнику людської аскариди. Тільки що розглянута гостриця досягає 1 див у довжину (самки).
Аскарида— це нематода, що досягає дуже великих розмірів: самка досягає 20—40 див у довжину, а самець—15—25 див при ширині відповідно 6 й 3 мм. Це вже гігант, особливо в порівнянні із крихітними рабдитидами. Ротовий отвір аскариди оточений трьома «губами». Наприкінці першої третини щільного тіла видний «пасок». На черевній стороні цього «паска» є жіночий половий отвір (у самок). Пасок являє собою легку перетяжку тіла й служить опорою для самця під час запліднення самки. Тіло від голови до середини розширюється й знову звужується до хвоста. Хвіст дуже короткий, причому в самців він загнутий на черевну сторону. Кутикула, що покриває тіло аскариди, щільна. М’язи сильні, але руху повільні. На розкритій самці видний дубинковидний короткий стравохід, трохи сплощена середня кишка й коротка задня кишка, що відкривається назовні анусом. Але саме характерне в організації аскариди-самки – полові органи. Жіночий половий отвір, розташований на черевній стороні «паска», веде в трубку піхви (вагини), що з’єднано із двома матками – правої й лівої. Матки поступово звужуються й переходять у яйцепроводи, а вони у свою чергу – у довгі й тонкі яєчники. Полові трубки аскариди досягають значної довжини, перевершуючи в кілька разів довжину тіла. У свободноживущих нематод яєчники ніколи не досягають такої довжини й завжди коротше загальної довжини тіла або деяким перевищують її. Відомий німецький зоолог Лейкарт (Leuckart, 1876) писав із приводу довжини полових трубок аскариди наступне: «В однієї самки 280 мм довжиною кожна з полових трубок досягала 1500 мм, а обидві разом були в 11 разів більше загальної довжини тіла». Це потужний розвиток полового апарат-пристосування до паразитичного існування, що пов’язане з колосальною плідністю людської аскариди. Кожна самка протягом доби виділяє приблизно 200 тис. яєць. Біологічний зміст цієї «астрономічної» плідності в тім, що на шляху розвитку – від зовнішнього середовища в організм людини – зустрічається безліч факторів, що приводять значну частину потомства до загибелі, і тільки дуже більша плідність може «гарантувати» продовження життя виду.
Аскарида паразитує в тонкій кишці людини. Однак потомство не забезпечується існуванням самки в тонкій кишці хазяїна. Самці запліднюють яйця, але не забезпечують їхній розвиток, як це має місце у свободноживущих тварин. Для того щоб яйце вступило в початкові стадії розвитку, воно обов’язково повинне потрапити в зовнішнє середовище, тому що має потребу в кисні. Перебуваючи в зовнішнім середовищі, яйця приблизно за 9-13 днів розвиваються до стадії личинки другого віку.
У яйцевих оболонках личинка перетерплює перше линяння. Потім розвиток припиняється й не відновляється, якщо яйце з личинкою другого віку не потрапить в організм людини. Яйце повинне бути проковтнуте. Зараження відбувається приблизно так само, як і при зараженні гострицями, – з їжею, через брудні руки, у результаті гризения нігтів; на їжу яйця можуть бути занесені мухами, або тарганами, або в результаті недбалого, негігієнічного обігу із продуктами харчування. Яйце аскариди, що потрапило в рот людини й містить личинку другого віку, одержує новий стимул для розвитку. У тонкій кишці людини личинки звільняються зі шкарлупки яйця й із цього моменту починають свій складний шлях подальшого розвитку. Насамперед вони проникають у слизову оболонку тонкої кишки, а потім – у кровоносні судини.
Мимохіть відзначимо, що останнім часом з’явилися в науковій літературі деякі сумніви в тім, чи належить аскарида і її родичи до сецернентам і чи не треба всіх аскаридат (підзагін Ascaridata) перенести в загін аденофорей. Вільні аденофореи-кислородолюбивие форми. Як ми вже відзначали, для зоопаразитических аденофорей у значній мірі типова схильність «прошивати» тканини, вступаючи тим самим у контакт із кровоносними судинами й, отже, з киснем крові. Бути може, шлях аскаридних личинок по тканинах людини, також пов’язаний із кров’яним руслом нашого організму, може розглядатися як наслідок історичних зв’язків з вільними аденофореями? Зараз це питання ще не вирішене остаточно.
По кров’яному руслу личинки аскарид проникають у печінку, з печінки — у серце, відповідно кругообігу крові. Із правого желудочка серця личинки проникають у легені. У легенях личинки незабаром осідають у капілярах, нерідко обумовлюючи їхні розриви й кровотечі. Надалі шлях личинок змінюється. З капілярів легеневої тканини личинки проникають у бронхи, з них – у трахею, а із трахеї – у глотку. Тепер відкритий шлях у стравохід і відтіля в кишечник (через шлунок). Це кінцевий етап довгого шляху. У тонкому кишечнику личинки завершують свій розвиток і перетворюються в дорослих самок і самців. Починається новий цикл розвитку.
На жаль, аскарида — один з обичнейших паразитів людини. Зараженість цієї нематодой може досягати значних розмірів. Виділення аскарид з кишечнику разом з випорожненнями – неприємне, іноді страхаюче відкриття. Але справа далеко не тільки в тім природному почутті відрази, або страху, або занепокоєння, що випробовує людина, і далеко не рідко – діти. У багатьох випадках хвороба, що викликають аскариди, особливо якщо їх у тонкій кишці виявилося багато, здобуває важкий і навіть небезпечний для здоров’я й життя людини характер. Аскариди мають дуже характерну рису поводження – вони прагнуть проникнути у вузькі щілини й ходи. Відомі випадки проникнення аскарид у жовчні протоки печінки. Іноді аскариди проникають у шлунок, а потім у результаті блювотних рухів піднімаються в глотку, а звідси в лобові пазухи й у порожнину носа. Відомі кількаразові випадки виходження живих або мертвих аскарид через ніс. «Сюди, – говорить доктор Браун, – ставиться випадок, повідомлений Альбрехтом, відповідно до якого аскарида була вилучена з носа десятилітньої дівчинки… З носоглотки, – продовжує Браун, – аскариди можуть проникати в евстахиеву трубу й відтіля – у середнє вухо». Набагато небезпечніше випадки проникнення аскарид у гортань і трахею, тому що в цих випадках можливо навіть смертельна ядуха. Аскариди можуть проникати в сечові органи. Описано випадки прориву стінок тонкої кишки з наступним проникненням у порожнину тіла, що спричиняє перитоніт, тобто запалення очеревини.
Зі сказаного видно, що не слід допускати цю нематоду в травні органи людини. А вуж якщо аскариди проникнули в кишечник людини, доводиться негайно вживати заходів до їхнього видалення, тобто проводити спеціальну дегельмінтизацію – видалення або вигнання цього паразита з тонкого кишечнику людини.
Ще краще — піклуватися про те, щоб аскариди не могли потрапити в наш кишечник. Найважливіший запобіжний захід – зміст у чистоті рук і тіла, а також носильної й постільної білизни, якщо людина вже заражена, щоб уникнути повторного самозараження хворого аскаридозом. Велике значення мають запобіжні заходи, прийняті відносно можливості зараження через продукти.
Відомі випадки знаходження живих яєць аскариди на поверхні тістечкових й інших харчових товарів з вологою поверхнею. Строго говорячи, зовсім не погано прогрівати хліб перед їжею на вогні газового пальника. Не треба є немиті овочі, наприклад морква, салат, підняті із землі огірки й т.п., тому що яйця аскарид можуть бути занесені в ґрунт і на її поверхню.
З метою виключення захворювання гельмінтозами, у тому числі аскаридозом, необхідно вести боротьбу з кепською звичкою деяких людей гризти нігті.
Аскаридоз завжди ймовірний там, де літо тривале й тепле, у періоди, коли в ґрунті багато вологи.
Небезпечне вживання овочів з індивідуальних городніх ділянок, тому що усе ще існує звичка вдобрювати ґрунт екскрементами людини. У цих випадках яйця аскарид заражають ґрунт і рослини. Використання немитих овочів з таких індивідуальних ділянок завжди чревате наслідками. Потрібно взагалі відвикати від розповсюдженої звички є на вулиці, у метро, у вагоні трамвая й т.п. Немає ніякої гарантії проти можливості зараження в цих випадках аскаридою, та й іншими нематодами й іншими гельмінтами, у тому числі й смертельно небезпечними, начебто эхинококка або альвеококка.
Таким чином, гігієнічний режим життя, свідоме відношення до питань культурного поводження — головний ворог й аскариди, і інших паразитичних хробаків.
Представники сімейства аскарид вражають не тільки людину. Близька до людського свиняча аскарида вражає свиней, а велика кінська аскарида (Parascaris eqnorum) – звичайний паразит домашнього коня. Всі ці форми ставляться до сімейства Ascaridae. Близьке до нього сімейство Ascaridiidae з типовим родом Ascaridia містить досить велике число видів нематод, що вражають кишечник птахів, переважно сухопутних. У народному господарстві значну небезпеку представляє Ascaridia galli – паразит курей. Цей паразит особливо небезпечний для молодняку.
Відомий радянський фахівець із аскарид А. А. Мозковий указує, що «аскаридоз… протікає нерідко у вигляді епізоотії з великою смертністю». Аскаридоз курей знижує яйценосність; курчата якщо не вмирають, то відстають у росту. У боротьбі з аскаридозом курей велике значення має забезпечення птахів вітамінами, що підвищують опірність їхнього організму інвазії. Крім цього, необхідні особливі міри запобігання цієї небезпечної хвороби. У господарствах містять курей у чистоті: кал піддають знезаражуванню термічним впливом; годують птаха зі спеціальних годівниць; поїлки повинні бути чистими; вигульні дворики піддають щорічному переорюванню; весь інвентар курятників – поїлки, годівниці, та й саме приміщення – ретельно знезаражують; приміщення обробляють 3- 5-процентним розчином карболової кислоти й т.п. Все це необхідно, щоб перемогти хворобу й запобігти її поширенню, що грозить більшими втратами поголів’я курей.