СІМЕЙСТВО ЖАВОРОНКОВИЕ (ALAUDIDAE)

Жайворонки — невеликі птахи, розмірами з будинкового горобця або небагато крупніше. Статура в них щільне, голова більша. Ноги короткі, добре пристосовані до пересування по землі; пальці середньої довжини, задній палець постачений дуже довгим, майже прямим шпорообразним пазуром. Крила довгі й досить широкі (літають жайворонки швидко); хвіст, що складається з 12 кермового пір’я, відносно короткий, прямо обрізаний або з неглибокою вирізкою на кінці.
Фарбування оперення переважно скромна, малопомітна. Для болипинства видів характерне так званий «жаворонковий» убрання: строкатий верх із темними серединами й світлими каймами пір’я й світлий з темними цятками низ; у деяких птахів ці темні цятки бувають особливо густі на боках шиї й зоба, а іноді тут утвориться велика темна пляма. Підлоговий диморфізм у більшості випадків не розвинений. Пташенята відрізняються більше строкатим, чим дорослі птахи, оперенням. Линяння відбувається тільки раз у році (восени), але внаслідок обнашивания літнє оперення помітно відрізняється від зимового.
До сімейства жайворонків ставиться 78 видів, що належать до 15 родів. Поширено цих птахів в Африці, Азії, Європі; один вид живе в Америці й два види в Австралії.
Жайворонки — жителі відкритих просторів: населяють оброблювані поля, луги, степи, напівпустелі, пустелі, і лише деякі види селяться по узліссях лісу, на вирубках і лісових галявинах. Піднімаються жайворонки й високо в гори – деякі з них зустрічаються на висоті до 4000 м над рівнем моря.
Багато хто з жайворонків — чудові співаки, спів їх відрізняється дзвінкістю, мелодійністю й тривалістю. Співають птаха звичайно на лету, роблячи струмовий політ, але високо в горах, а також у холодні дні, рано ранком і надвечір жайворонки співають сидячи на землі.
Гнізда влаштовують на землі в невеликому природному поглибленні або в ямці, що птаха викопують самі. Звичайно кладка складається з 4-б яєць, які протягом 12-16 днів висиживают самки. Вигодовують пташенят, що вилупилися, обоє батька протягом 10-11 днів.
Тільки що що покинули гніздо пташенята не вміють літати; їх ще 8—10 днів догодовують батьки, а коли пташенята навчаться літати й самостійно добувати собі їжу, дорослі птахи приступають до другої кладки.
Жайворонки — наземні птахи. Вони харчуються, підбираючи корм із землі й скльовуючи його з низьких рослин, куди можна дотягтися дзьобом. Добута жайворонками їжа складається в основному з комах, а також насінь бур’янів і падалиці культурних рослин. Тому що чисельність жайворонків у характерні для них місцях перебування висока, а винищують вони винятково шкідливих комах, значення цих птахів у зниженні чисельності комах-шкідників велико.
Полевой жайворонок (Alauda arvensis) — невелика, завбільшки з будинкового горобця птах: довжина її тіла близько 180 мм, вага близько 40 р. Тулуб щільне, голова велика з порівняно невеликим конусоподібним дзьобом. Пташка виглядає трохи затяжкої, однак вона швидко й спритно бігає по землі. Задній палець ноги збройний довгим, схожим на шпору пазуром.

Оперення спинної сторони тіла землисто-буре з жовтувато-сірувато-білими рисками й чорно-бурими цятками. Голова, горло, верхня частина груди й боки тіла іржаво-буруваті з темними смужками; інша частина грудей і черево жовтувато-сірувато-білі. На крилах по двох світлі слабко виражені поперечні смуги. Хвіст бурувато-чорний з неглибокою вирізкою на кінці, крайні кермові білі.
Поширено польових жайворонків по всієї Палеарктике (крім тундри, Анадирского краю й деяких пустельних областей крайнього півдня, Середньої й Центральної Азії), а також на півночі Африки. У числі деяких інших європейських птахів польовий жайворонок був завезений людьми в Північну Америку й Нову Зеландію.
З північних районів свого перебування жайворонки на зиму відлітають, у південних — ведуть осілий спосіб життя. Зимують ці птахи в країнах Західної Європи, на півдні Азії й на півночі Африки.
Навесні до місць гніздування польові жайворонки прилітають рано: слідом за тим як на відкритих місцях з’являться таловини. Наприклад, під Москвою пісню жайворонка звичайно можна почути вже наприкінці березня. жайворонки, Що Летять на північ, тримаються розрідженими зграями високо в піднебінні. Але незадовго до заходу сонця вони опускаються на таловини, де залишаються на всю ніч, а раннім ранком з лементами й піснями спрямовуються далі на північ.
жайворонки, Що Прилетіли на батьківщину, заселяють відкриті трав’янисті простори (уникаючи, втім, ділянок з густою високою травою). Вони звичайні на лугах, великих лісових галявинах, лісових узліссях, але особливо охоче селяться на полях, наприклад у хлібах і взагалі типові для «сільськогосподарського ландшафту»; селяться також у степах і на закріплених пісках у напівпустельних районах. Спочатку, що прилетіли птахи, тримаються невеликими зграйками, але через кілька днів розбиваються на пари.
Пісню польового жайворонка знає кожний, хто хоч раз провів весняний день серед початківців розпускатися польових квітів на лузі. Вона не багата звуками, але дуже мелодійна. Своєрідна краса її полягає в тім, що пташка різноманітно комбінує перебуває в її розпорядженні запас ноток і співає так голосно й довго, переливаючись якийсь дзвенячим дзвіночком треллю, що створюється враження, начебто дзенькає напружене весняним сонцем блакитне піднебіння. Звичайно жайворонок співає на лету, колами піднімаючись усе вище й вище, поки не зникне зовсім з очей. Досягши найвищої крапки свого польоту (близько 100-150 м над землею), співак починає швидко опускатися вниз, не роблячи вже кіл, але продовжуючи змахувати крильцями. Коли птах опускається вниз, пісня стає більше уривчастої, у ній переважають свистячі звуки. На відстані близько 20 м від землі жайворонок припиняє спів, розпускає крила й круто планує вниз.
Спів починається зі світанком і триває до сутінків. Іноді жайворонки співають й у місячні ночі. Поки самець співає, самка годується або ж просто сидить на землі. Взагалі самки польового жайворонка малопомітні й, на відміну від самців, рідко попадаються на очі.
До будівлі гнізда польові жайворонки приступають, коли трав’янисті рослини підростуть настільки, що серед них можна буде досить надійно вкрити нехитре гніздо.
Гнізда польового жайворонка розташовуються на землі в ямці, зробленої або самим птахом, або копитом якої-небудь великої тварини (коня, корови), звичайно серед негустої трави. Міститься гніздо під кустиком трави, що маскує й затінює його. Сама будівля являє собою досить пухку й грубу чашечку, що вистилає ямку. Складається вона зі стеблинок і корінців різних трав’янистих рослин. Внутрішній шар утворений з більше тонкого й м’якого матеріалу (вовна й пухнув тварин, рослинний пух), іноді з домішкою кінського волоса.
Кладка звичайно складається з 4—5 яєць, грязно-білими або жовтуватими, покритими дрібними буруватими цяточками. Кладку протягом 14 днів висиживает тільки самка. У гнізді пташенята, що вилупилися, проводять звичайно 10 днів. Тільки що що покинули гніздо пташенята ще не вміють літати, але дуже спритно бігають і затаюються в траві при найменшій небезпеці. Їх ще тиждень після залишення гнізда догодовують батьки. Потім пташенята приступають до самостійного життя, а дорослі птахи – до другої кладки. У південних частинах ареалу буває й третя кладка.

Підрослі пташенята поступово збираються в зграї й переходять до кочового способу життя. Восени до зграйок молодих птахів приєднуються старі; птаха в пошуках корму широко мандрують по жнивьям, вигонам, полям, поступово переміщаючись у південному напрямку. Незабаром ці мандри здобувають характер добре вираженого прольоту.
Годуються польові жайворонки, підбираючи корм із землі й скльовуючи його з рослин на рівні росту птаха. Навесні й улітку жайворонки вигодовують пташенят і годуються самі комахами. У другу половину літа й восени в їхній їжі починають переважати насіння. Поїдають жайворонки й зелені частини рослин.
Будучи масовими польовими птахами, жайворонки в більших кількостях винищують щелкунов, жужелиць, листоедов, довгоносиків, навозников й інших жуків, а також мурах, клопів, гусениць метеликів і прямокрилих (зокрема, шкідливих саранових). Більшість із цих комах – шкідники сільськогосподарських рослин. Таким чином, польовий жайворонок приносить сільському господарству певну користь. Зерна зі зростаючих колось жайворонки не лущать, а тільки підбирають падалицю, чим також приносять користь, становлячи конкуренцію мишевидним гризунам. У більших кількостях вони поїдають на полях і насіння бур’янів.
Лісовий жайворонок (Lullula arborea) по своїй зовнішності дуже схожий на польового. Відмінність полягає в тім, що в лісового жайворонка розміри трохи менше (довжина 160 мм, вага 20-25 г) і хвіст помітно коротше. Крім того, на голові в пташки ледве помітний чубчик.
Гніздяться лісові жайворонки на півночі Африки (північ Марокко й Алжиру, Туніс), у Центральній і Західній Європі (крім крайніх північних районів цих територій), на Кавказі й у Закавказзя, у Малій Азії й трохи південніше її. У південних частинах ареалу ці жайворонки ведуть осілий спосіб життя, з північних на зиму летять у теплі краї. Зимують вони в Південній Європі, на півночі Африки, на північно-заході Передньої Азії.
Навесні лісові жайворонки прилітають на батьківщину рано — лише небагато пізніше польових. Відразу після прильоту ці пташки займають лісові узлісся, галявини, широкі просіки, а також, що заростають гари. Навесні тут часто можна бачити сидячого на пеньку або на сухій галузі на вершині дерева лісового жайворонка або спостерігати, як він швидко біжить по землі, переслідуючи яка-небудь комаха. У цей час він зовсім не схожий на жайворонка, він дуже нагадує лісового ковзана, з яким його часто плутають. Навіть манерою співати сидячи на дереві, а інший раз і на телеграфному проведенні лісовий жайворонок відрізняється від польового. Однак провесною можна бачити, як самці лісового жайворонка піднімаються зі співом у повітря й, носячись над вершинами дерев, повторюють свою менш голосну, чим у польового жайворонка, але більше мелодійну пісню. З ранку до вечора, а провесною іноді й уночі над лісовими галявинами лунає «юли-юли-юли… юли-юли-юлиюли-юли…». Тому-те цю пташку в народі називають дзиґою.
Незабаром після прильоту на батьківщину, а іноді ще під час перельотів по шляху до місць гніздування відбувається розбивка на пари. парочка, Що Сформувалася, знаходить на землі невелике поглиблення серед трав’янистих рослин або ж у підніжжя дерева, куща, а іноді під захистом купини або пенька й тут улаштовує своє нехитре гніздо. Саме гніздо споруджується з рихло складених сухих травинок; лоточек акуратно сплітається з тонких сухих стеблинок й іноді невеликої кількості кінського волоса.
Кладка складається звичайно з 4—5 яєць. Основне тло яєць жовтувате- або червонясто-білий з невеликими чорно-бурими й сірими цятками. У році частіше буває дві кладки.
Їжа дзиґи складається з жуків, клопів, гусениць, мурах й інших комах, що скльовують із землі й трави. Крім того, навесні й особливо восени птаха підбирають насіння різних диких рослин.
Хохлатий жайворонок (Galerida cristata) добре відрізняється від інших жайворонків досить більшим чубчиком на голові. Крім того, він крупніше їх (його довжина 180-190 мм, вага близько 45 г). Фарбування оперення в хохлатого жайворонка сірувато-бура з охристим відтінком і темними пестринами на спинній стороні; черевна сторона тіла вохристо-біла із чорно-бурими пестринками на зобі й верхній частині грудей.
Розповсюджений хохлатий жайворонок у країнах Західної й Центральної Європи, на півдні Європейської частини нашої країни, на Кавказі й у Закавказзя, у Середній і Передній Азії, на значній території Китаю, Індії й Пакистану, на Корейському півострові, а також у Північній Африці (де проникає на південь майже до екватора). На території свого великого ареалу цей жайворонок утворить близько 40 географічних форм (підвидів), що відрізняються друг від друга розмірами й деталями фарбування оперення. Підвиди, що живуть на півночі ареалу, ведуть перелітний спосіб життя, але ті, які населяють південні частини ареалу, особливо численні в Африці, осілі й частково, що кочують птахи.
Одне з українських назв хохлатого жайворонка — «сусидка» — прекрасно характеризує прихильність цього птаха до людини і його поселень. На більшій частині ареалу, особливо в його північних районах, хохлатий жайворонок селиться тільки по сусідству з населеними пунктами – по вигонах, пустирях, городах, задворкам, біля руїн старих будов, часто дотримується доріг. На півдні ареалу селиться в степових, пустельних і напівпустельних місцевостях, уникаючи, втім, великих безводних просторів (його зовсім немає в пісках пустелі Сахара).
Хохлатий жайворонок — наземний птах, він лише зрідка злітає на будови, але уникає сідати на дерева й чагарники. По землі він бігає швидко й, поглядаючи по сторонах, то піднімає, то опускає свій великий чуб. Літає цей птах добре, але користується крильми рідко, воліючи пересуватися за допомогою ніг по землі. Завдяки своєму фарбуванню, що зливається з вигорілої під сонцем рослинністю, хохлатий жайворонок уміє затаюватися на землі так, що стає зовсім непомітним.
Уже наприкінці зими хохлатие жайворонки зустрічаються парами. Навесні вони мають звичай злітати з пісень у повітря й після нетривалого струмового польоту сідають недалеко від місця, де будується гніздо. Гніздо звичайно влаштовується під прикриттям якого-небудь кустика хирлявої трав’янистої рослинності. На більшій частині ареалу в році буває дві кладки: перша містить звичайно 5, друга – 3 або 4 яйця.
Яйця дуже подібні по розцвіченню з яйцями польового жайворонка. Кладку насиджує одна самка протягом 12-13 днів, а через 9-10 днів після вилупления пташенята залишають гніздо, хоча ще не вміють літати й самостійно добувати собі їжу. Батьки догодовують їх поза гніздом до 16-18-денного віку. Після цього батьки приступають до другої кладки. На початку осіни хохлатие жайворонки збираються в невеликі зграї, які зберігаються до наступної весни.
Харчуються ці жайворонки комахами, насіннями трав і зелених частин різних рослин.
Малий жайворонок (Calandrella cinerea) тому й названий малим, що він изящнее й дрібніше інших представників цього сімейства. Довжина його ледь досягає 160 мм, а вага близько 20 р. Фарбування в цього птаха «жаворонкового» типу, але менш строката, а з боків шиї є темні цятки, добре помітні на невеликій відстані.
Поширено малих жайворонків у Південній Європі, у Передній, Середній і Центральній Азії, у Північній і Східній Африці. У північних районах ареалу ці птахи зустрічаються тільки на гнездовье, а на зиму летять у теплі країни. На іншій території ареалу вони ведуть осілий спосіб життя.
У період розмноження цих невеликих, що дуже спритно бігають по землі пташок можна зустріти у великих пустельних просторах з кам’янистими, щебнистими, глинистими, піщаними ґрунтами, на солонцях, у сухих степах з рідкою хирлявою рослинністю, іноді в хлібах. Саме в таких, здавалося б, малопридатних для життя безводних просторах малий жайворонок дуже звичайний, а місцями навіть численний: щільність його в таких місцях становить до 2-3 пар, що гніздяться, на 1 га.
Гнізда влаштовуються на землі, у ямці під кустиком полиню або якого-небудь злаку, досить великого, щоб сховати нехитру будівлю від очей хижаків, а також затінити кладку й пташенят від палючих променів південного сонця. Саме гніздо являє собою невелику підкладку для яєць, складену з размочаленних пагонів полиню, сухих стеблинок і листів трав, злегка прикритих більше ніжним матеріалом – рослинним пухом або м’якими сухими травинками.
У році 2 кладки. У першій утримується 4-5 яєць, а в другий – хащі 4 яйця. Яйця білясті або світлі, рожево-бурі з буруватими, коричнюватими або сіруватими цятками.
пташенят, Що Вилупилися, зі світанку й до сутінків годують батьки, прилітаючи з кормом до гнізда до 180-200 разів у день (разом). При цьому в середині дня, коли сонячні промені стають особливо пекучими, число прильотів помітно скорочується, а іноді на якийсь час дорослі птахи перестають годувати пташеняти зовсім. У цей час самка іноді сідає на гніздо із пташенятами, щоб охоронити їх від перегріву.
Малі жайворонки поїдають різних прямокрилих (сарану, коників), мурах, жуків (особливо листоедов і довгоносиків), клопів, а також метеликів й їхніх гусениць, мух. З рослинної їжі жайворонки часто поїдають падалицю пшениці, жита, проса, чумизи, скльовують у більших кількостях насіння бур’янів. Їдять вони й зелені частини диких рослин. Тому що малий жайворонок майже єдиний численний представник комахоїдних птахів необроблюваних відкритих просторів, він, очевидно, досить корисний знищенням шкідливих комах у місцях їхньої природної резервації, звідки вони у випадку масового розмноження можуть переходити на сусідні оброблювані поля.
Чорний жайворонок (Melanocorypha yeltoniensis) по фарбуванню, статурі й розмірам відрізняється від більшості інших жайворонків. Це великий жайворонок; його довжина 200 мм, вага близько 60 р. Дзьоб у птаха товстий, сильний. Особливо своєрідне фарбування: на відміну від всіх жайворонків, та й від більшості інших горобиних птахів, оперення в самців чорне, але плечі, малі махові, пір’я хвоста й пір’я з боків грудей облямовані блідою смужкою. Від цього на тлі чорного оперення спина й боки птаха здаються покритими білястими напівмісячними цятками. До весни птах, уже пообносившая оперення (світлі облямівки пір’я до цього часу оббиваються), здається зовсім чорною. Вугільно-чорний цвіт птаха доповнюється чорним цвітом ніг і темнокарими очами. І тільки сіруватий дзьоб різко виділяється на загальному чорному тлі.
Самка зверху чорнувато-бура, із блідими бурувато-сірими каймами пір’я. Із черевної сторони вона грязно-білувата з бурими пестринками на зобі й боках тіла. Молоді птахи пофарбовані подібно із самкою, але в оперенні їх більше «бруднуватих» відтінків.
Поширення чорного жайворонка обмежено. Гніздяться ці птахи в полинових степах, напівпустелях і солончаках нижнього плину Волги й у Казахстані.
Хоча це й неперелітні птахи, восени (особливо коли випадає багато снігу) вони збираються в зграї й уживають широкі кочівлі (переважно в південному, південно-західному й західному напрямках). У кочовий період життя цих птахів можна зустріти далеко за межами гніздового ареалу – у Середній Азії, на Кавказі й у Закавказзя, у Криму, на півдні України. Окремі залітні птахи спостерігалися навіть в Англії, Франції, Італії.
Зимові кочівлі кінчаються дуже рано, і вже наприкінці березня на місцях гніздування можна почути спів чорного жайворонка. Самець співає звичайно сидячи на купині, піднявши хвіст й опустивши крила. Незабаром після початку співу можна бачити, як трохи самців ганяються за однією самкою. На відміну від інших жайворонків у чорного число самців помітно переважає над числом самок.
Гніздо влаштовується звичайно недалеко від води і являє собою грубе й неміцне спорудження з торішніх стебел. Найчастіше воно робиться з висохлих пагонів полиню й вистилається тонким шаром волосковидних травинок. Міститься воно або в природному поглибленні ґрунту, або в неглибокій ямці, виритою самим птахом.
У середині — кінці квітня починається відкладання яєць. Повна кладка складається звичайно з 5-6 яєць. Вони бледноголубоватие зі світло-буруватими або світло-маслиново-буруватими цятками, що зливаються в одна пляма на тупому кінці яйця.
Кладку протягом 15—16 днів висиживает самка. На початку червня можна зустріти вже цілком самостійних молодих птахів. У цей час дорослі птахи приступають до другої кладки, а молоді птахи й дорослі, що не беруть участь у повторному циклі розмноження, тримаються поодинці або дуже невеликими зграйками. З липня птаха починають поєднуватися в зграї й кочувати по степу. З випаданням снігу масштаби кочівель ще більше збільшуються, а зграї укрупнюються.
У весняно-літній період чорні жайворонки харчуються винятково комахами. Вони поїдають коників, саранових, жуків (особливо жужелиць, щелкунов, довгоносиків і листоедов), клопів, а також павуків і багатоніжок. З рослинних кормів у цей період у їжі зустрічаються насіння диких злаків і зелені частини ковили, типчака й деяких інших рослин. Узимку ці птахи переходять винятково на рослинні корми – насіння диких рослин. От той-те-тут-те чорному жайворонкові й потрібний його великий сильний дзьоб. Там, де сніг лежить на землі тонким шаром, пташки розривають його дзьобами, викопуючи досить глибокі ямки; нерідко вони розбивають навіть нетовсту крижану кірку свіжого насту. Коли ж сніг стає дуже глибокий, а наст міцний, жайворонки годуються по проїзних дорогах або ж випливають за табунами тварин, які розривають копитами сніг у пошуках їжі.
Рогатий жайворонок (Eremophila alpestris) добре відрізняється від інших жайворонків наявністю подовженого пір’я з боків тімені, що утворять дуже своєрідні «вушка», або «ріжки» (у молодих птахів вони неясно виражені). Розміри його середні для птахів цього сімейства: довжина 180 М/М, у її 36-38 р. ПАЗУР заднього пальця довгий і прямій, дзьоб короткий і слабкий.
Фарбування дуже характерна. У дорослого самця спинна сторона сірувата з розоватим відтінком, черевна сторона білувата. Чоло, горло, надбрівні смуги, задня частина щік, шия жовтий-жовту-жовте-жовта-сіро-жовті; передня частина тімені, «ріжки», щоки, широка поперечна смуга на зобі й нижній частині горла чорні. Самки пофарбовані блідіше. Молоді птахи зверху бурі з охристими рисками й плямами, знизу грязно-охристие з бурими плямами на боках і зобі.
Із всіх жайворонків рогатий — самий північний. Він населяє тундри Європи, Азії й Північної Америки, а крім того, широко розповсюджений на півдні: у Северозападной і Північній Африці, Північній Аравії, на Балканському півострові й від Малої Азії на схід до західних і північно-західних провінцій Китаю. Повсюдно розповсюджений у Північній Америці, гніздиться також у північних районах Південної Америки.
На території величезного ареалу цей вид утворить більше 30 географічних форм (підвидів), що відрізняються друг від друга переважно деталями фарбування. Північні підвиди на зиму летять на південь, південні ведуть осілий спосіб життя.
Різні підвиди населяють різні місця перебування. Так, жайворонки, що живуть на півночі ареалу, займають піщані простори на морських узбережжях, більше високі сухі ділянки тундри; жайворонки, що живуть у Казахстані й Забайкалье, населяють степу; птаха, що живуть у горах, – альпійські луги й безлісні плоскогір’я, з яких узимку спускаються в долини, а підвид, що живе в Колумбії, гніздиться в саванах, на розораних ділянках й у рідких кущах мімоз й акацій.
Пісня рогатого жайворонка неголосна, дзвеняча, що нагадує пісню вівсянки. Співає її самець звичайно сидячи на якому-небудь камені, сухій гілочці або просто купині. Іноді птах співає на бігу, зрідка під час співу злітає в повітря.
Гніздо міститься в поглибленні на землі, частіше під прикриттям кустика, купини або каменю. Звито воно задоволено акуратно з тонких стеблинок і листів рослин. Усередині гніздо вистилається рослинним пухом і вовною.
Очевидно, на більшій частині ареалу в році буває 2 кладки. У кладці частіше 4 яйця. Вони зеленуватий-зеленуваті-блідо-зеленуваті або буруватий-буруваті-блідо-буруваті й густо покриті бурими й блідо-сірими пестринами.
Восени рогаті жайворонки збиваються в більші зграї, які в пошуках їжі широко мандрують, часто з настанням холодів наближаючись до поселень людини.
Харчуються рогаті жайворонки дрібними молюсками, ракоподібними, різними комахами — особливо двокрилими, жуками і їхніми личинками. Залежно від місцеперебування склад споживаних кормів сильно варіює. У жайворонків, що живуть поблизу від водойм, їжа складається винятково з околоводних безхребетних; у птахів, що живуть у степу, у їжі переважають різноманітні комахи (різні жуки, прямокрилие, клопи й т.п.). Восени рогаті жайворонки майже повністю переходять на рослинну їжу – поїдають насіння злаків й інших рослин.
Рід жайворонків Mirafra — самий богатий по числу видів. Він містить у собі так званих чагарникових жайворонків, які називаються так тому, що населяють чагарникові зарості (буш) у саванах. Деякі з них примітні тим, що мають на своєму гнізді своєрідна подоба трав’янистої кришечки. Ці жайворонки належать головним чином Африці (21 вид), у Південній Азії зустрічаються 2 види, на Мадагаскарі – 1 вид й 1 вид – півчий, або яванский, жайворонок (М. javanica) – широко розповсюджений від Північно-Східної Африки, через західні частини Азії на південь до Австралії.