СІМЕЙСТВО ЩУРКОВИЕ (MEROPIDAE)

Птаха стрункої статури і яркою розцвічення. Дзьоб довгий, стрункий, трохи стислий з боків і злегка загнуть донизу. Крила довгі, неширокі, загострені. Хвіст довгий, середня пари кермових звичайно значно длиннее інших, але в одного роду (Dicrocercus) хвіст вилоподібно вирізаний. В оперенні багато зелених, жовтих і синіх квітів, а в одного виду майже все оперення червоне. Полового диморфізму в щурок, як, втім, і в переважної більшості представників загону, немає.
Сімейство належить винятково східній півкулі, і головним чином тропічним і субтропічним країнам. Північні види (їх небагато) перелітні, інші ведуть осілий спосіб життя.
Щурки постійно тримаються зграями, гніздяться колоніями, іноді більшими, іноді тільки в трохи пару. Гнізда в них містяться переважно в норах обривів. Втім, дійсного гнізда немає. Яйця, числом 2-5, відкладаються безпосередньо на дно гніздової камери, без підстилки. Викопують гніздову нору й потім насиджують яйця обидва члени гніздової пари. Пташенята виклевиваются з яєць голими, без пуху. Перед виходом із гнізда вони здобувають перовой убрання, близький до поряд дорослих птахів.
Харчуються щурки комахами, яких ловлять переважно на лету.
У сімействі 6 пологів, 25 видів. Крім того, відомий 1 викопний вид. Поява щурок відносять до плейстоцену. У СРСР гніздиться 2 види.
В золотавої щурки (Merops apiaster) верх голови й передня частина спини каштанові, задня частина спини й поперек золотаво-руді. Кроющие хвоста блакитнувато-зелені, кермові зеленувато-сині з темними вершинами. Вуздечка, смуга, що йде через око, і кроющие юшка чорні. Підборіддя й горло яскраво-жовті. Боку голови зеленоватоголубого кольори, черевна сторона зеленувато-блакитна. Дзьоб чорний. Обріз хвоста ледь помітно округлений, а середня пара кермових на 2-3 див длиннее інших кермових, і опахала їх трохи звужені. Довжина крила 14-15 див, вага 50-60 р. Самці злегка крупніше самок.

Золотава щурка гніздиться в південній частині Європи, до півдня від устя Луари, від Північної Італії й Австрії. У СРСР вона поширена на північ до Курська, Тамбова й устя Ками. Часом з’являється й подекуди північніше, наприклад у Тульській області. В Азії вона поширена на північ до озера Балхаш, але на схід її ареал іде широкою мовою ще північніше – до Семипалатинська й Барнаула. На схід золотава щурка доходить до Зайсанской й Эмельской улоговин. На південь вона поширена до Перської затоки, Йорданії й Північно-Західної Африки. Зимують золотаві щурки в Африці південніше Сахари, у південній частині Аравійського півострова й у невеликій кількості в східній частині Індії.
Після прильоту щурки займають відкриті степові простори. Особливо сприятливі для них місця, пересічені ярами, балками, де є ріки зі стрімчастими глинистими берегами. Сусідства людини щурки не бояться й охоче селяться біля сіл, у Середній Азії їх постійно можна бачити кишлаками, що ловлять комах над. Не уникають щурки й гір. У Вірменії, наприклад, вони піднімаються на гнездовье до 2500 м.
Якийсь час після прильоту птаха ведуть бродячий спосіб життя, потім починають скапливаться біля своїх улюблених місць гніздування, тобто біля ярів, берегів рік й обривів. Звичайно трохи пара щурок гніздиться в безпосередній близькості друг від друга, а частіше колонії їх бувають ще крупніше, доходячи до декількох сотень пар, що гніздяться на одному обриві. Якщо немає підходящого обриву, то птаха інший раз улаштовують нори й на рівній поверхні ґрунту, але більше вони люблять займати обриви до 3-5 м висоти.
На підготовку гніздової нори йде багато часу. Риють їх і самці й самки за допомогою дзьоба, а землю викидають ногами, задкуючи для цього назад до виходу. Ця робота, який птахи зайняті головним чином у ранкове (9-10 годин) і вечірнє (17-18 годин) час, триває в щурок від 10 до 20 днів, що залежить від твердості ґрунту. За час роботи із пристрою нори птаха викидають приблизно 12 кг ґрунту.
Довжина нори досягає іноді 2 ле, частіше, однак, вона буває 1 — 1, 5 м довжини. На Кавказі відзначені й більше короткі нори, усього 60 див. Наприкінці гніздової нори птах улаштовує розширення – гніздову камеру.
Коли гніздо готове, самка приступає до відкладання яєць. У різних пар в одній колонії це буває не в те саме час. Якщо птах після прильоту зайняла свою стару нору, їй не потрібно багато часу, щоб привести її в порядок. До яйцекладки можна приступати незабаром після прильоту. Інша справа, якщо птах змушений рити нору заново: інші пари вже насиджують, а ця усе ще не скінчила будівництва. У гнізді буває звичайно 5-6 яєць, іноді 4, іноді навіть 10. Яйця білі, блискучі, майже кулястої форми. Розміри яєць: довга вісь у середньому 25, 6 мм, коротка 22, 4 мм.

Золотаві щурки, як, втім, і всі інші види сімейства, приступають до насиживанию після откладки першого яйця. Насиджують обоє батька, але самка значно більше. Вона із гнізда майже не сходить, і самець приносить їй їжу.
Через 20 днів після початку насиживания в гнізді з’являється перше пташеня. Наступні пташенята з’являються не відразу. Адже яйця були відкладені не одночасно, а кожне яйце повинне пройти двадцатидневний строк обігрівання. У результаті пташенята в гнізді щурки виявляються разновозрастними. Одне пташеня вже майже повністю оперився, інші тільки почали оперяти, а сам молодший сидить у гнізді голий, без пір’я й, як покладається всім щуркам, без пуху. Під час вигодовування пташеняти в гнізді накопичується досить товстий шар підстилки, що складає з хітинових залишків комах.
Пташенята, яких годують обоє батька, ростуть швидко: через 30 днів після вилупления вони вилітають. Звичайно це буває в липні. Сімейна зграйка тримається разом 2-3 тижня. Батьки в цей час усе ще годують пташеняти, але пройде ще небагато часу, і замість сімейних зграйок можна бачити вже більші, що готуються до відльоту зграї.
Птаха приступають до розмноження у віці одного року. Але все-таки по тимі або інших причинах у розмноженні беруть участь звичайно не всі птахи, що повернулися із зимівель. Деякі з них (особливо часто торішні, сеголетки) залишаються на все літо неодруженими. Ці холостяки кочують зграйками й часом залітають досить далеко від місць гніздування своїх побратимів. Зокрема, вони з’являються іноді й північніше гніздової області.
Годуються золотаві щурки різними великими комахами: перепончатокрилими, жуками, метеликами, двокрилими, прямокрилими. Все це ловиться на лету без якого-небудь утруднення.
Літають щурки легким витонченим польотом, на якийсь час затримуючи крила в горизонтальному положенні й сковзаючи на них у повітрі. Зліт і посадка для щурок анітрошки не скрутні, і птахи охоче сідають на гілочки, що стирчать із землі, щоб потім, помітивши видобуток, що пролітає, а іноді й без усякого видимого приводу знову перейти в політ. І все це час чутний їхній характерний голос, якому можна передати словами як «куль-куль-куль…».
Якщо на краю невеликого лісу є велике дерево з відмерлою вершиною, то бродячі зграйки щурок охоче сідають на його голі галузі й відразу ж сповіщають про свою появу описаними вище трохи приглушеними лементами.
Зелена щурка (М. superciliosus) гніздиться південніше золотавої. У країнах Західної Європи її немає зовсім. У нас вона може бути зустрінута південніше Волгограда, у ставропольських степах (але далеко не скрізь), у Південно-Східне Закавказзя й головним чином у Середній Азії на південь від устя Сирдарьи й від Балхашу. За межами Радянського Союзу зелена щурка поширена аж до берегів Перської затоки, в Індії (але на Цейлоні її немає) і в Південно-Східній Азії, але без південної частини півострова Малакка. Гніздиться вона також по нижньому плині Нила, у Північно-Західній Африці, на Мадагаскарі й на Новій Гвінеї.
Це перелітний птах, зимує вона в Африці південніше Сахари, на Цейлоні, островах Індонезії й на Філіппінських островах.
Зелена щурка належить пустелям і напівпустелям, -пересіченим пагорбами, обривами, каналами й т.д. Гніздиться й більшими колоніями й іноді окремими парами. Крім обривів, вона може влаштовувати гніздові нори й на рівному місці, наприклад у пісках морського узбережжя. Щороку птах робить нову нору. Цікаво, що отвору гніздових нір, які перебувають у рівних місцях, птаха, вилітаючи з нори, мають звичай забивати земляною пробкою.
Місцями цей птах зустрічається разом із золотавою щуркою, від якої досить легко відрізняється загальним зеленим цвітом оперення й відсутністю жовтого цвіту на горлі. Дзьоб у зеленої щурки трохи слабкіше, ніж у золотавої, і небагато длиннее.
Як і золотава, зелена щурка годується великими комахами, яких ловить на лету.
Червона щурка (М. nubicus) цілком виправдує свою назву: основний цвіт її оперення червоний різних тонів. Тільки голова її блискуча зелена, пір’я надхвостья блакитні, кінці першорядних і другорядних махових зелені. Це африканський птах, що гніздиться в зоні північних саван від Сенегалу до Сомалі. На «зиму» червона щурка перелітає в смугу тропічних лісів.
Червоні щурки ще більш суспільні птахи, чим більше північні види. Можна одночасно спостерігати тисячі цих птахів у польоті, і це, як свідчать натуралісти, чудове видовище. Найбільше охоче ці щурки тримаються у відкритій савані, по можливості недалеко від води. По берегах крутих річкових обривів вони гніздяться сотнями й тисячами пара.
З якої-небудь сухої гілки, свого постійного сторожового поста, птах легко зсковзує, переходячи в політ, схоплює в повітрі комаха й повертається назад. Вона б’є свою жертву кілька разів об гілку й потім проковтує. Їжею червоній щурці нерідко служать різні оси й бджоли. Червоні щурки люблять випливати за чередами дикі або домашні копитних, тому що ці тварини увесь час випугивают із трави комах. А якщо виникає пожежа в савані, червоні щурки отут як отут. Безбоязно підлітають вони майже впритул до вогню, підхоплюючи комах, що рятуються. Особливо охоче їдять ці птахи сарану.
З африканських щурок заслуговує згадування ще ласточкохвостая щурка (Dicrocercus hirundinaceus), названа так за те, що хвіст у неї, на відміну від наших щурок, помітно вирізаний, чим нагадує хвіст ластівки.